Читати книгу - "Більше кохання, Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

- Ти так тихо зайшла. На тебе це не схоже.

Він помітив, що щось не так. Я подивилася на нього і зрозуміла, що від нього нічого не приховати:

- Мені довелося розповісти все Соні. Про Дениса і Назара.

Я переказала нашу розмову. Кожне слово мені давалося дуже складно, і я не могла стримувати сльози. Вони накопичувалися в мені кілька років, щоб зараз вийти назовні струмками, які я тільки й встигала витирати руками. Клим мене мовчки вислухав. Він не знав чому помер Назар. Зараз, коли це стало йому відомо, я чекала від нього осуду. Навіть заплющила очі й насупила чоло, коли побачила, що він хоче мені щось сказати. Він підійшов до мене і міцно обійняв.

- Коли ти наважишся поїхати до батьків Назара, я поїду з тобою, - ось усе, що сказав мені Клим.

Я зрозуміла, що він не засудив мій вчинок, не розкритикував прийняте рішення мовчати про те, що це був нещасний випадок. Ми були так близько один від одного, і я була впевнена, що він мене поцілує. Але цього не сталося, і щоб не було помітним моє очікування поцілунку, я просто відповіла:

- Добре.

* * *

Я непомітно спостерігала з коридору, як Клим готує вечерю. Сьогодні він сам запропонував це зробити. Мені зателефонувала Яна і довелося перервати своє милування.

- Привіт. Є розмова. Давай через пів години в кафе, навпроти будинку твого брата.

Я навіть не встигла нічого відповісти, як вона відключилася. Але я одразу ж поспішив туди. Яно, хто ти: ворог чи союзник? З огляду на те, що вона спілкується з Денисом, значить, на його боці.

Коли я зайшла в кафе, вона вже була там і пила молочний коктейль за столиком біля вікна. Я сіла навпроти неї.

- Ось, я тут. Що ти хотіла мені розповісти?

- Ти цікавилася нашою розмовою з Денисом, - вона уважно подивилася на мене, і я кивнула у відповідь, після чого вона продовжила, - Так ось, він попросив мене стежити за Сонею.

- Дивно. - я якось розгубилася. - І що ти з'ясувала?

- Багато чого, - вона посміхнулася, - Гадаю, це буде цікаво насамперед тобі.

- Так говори.

- Ні, спочатку я хочу переконатися в тому, що ти спокійно все вислухаєш. Обіцяєш?

- Так, обіцяю.

- Добре, я зв'яжуся з тобою днями. Зустрінемося в цьому ж кафе.

Яна посіяла в моїй голові більше запитань, ніж відповідей. Зараз треба відволіктися, повністю занурившись у навчання.

* * *

Мені потрібно було забігти до викладача, щоб здати курсову роботу. Я йшла коридорами університету і не розуміла, що відбувається. Усі на мене витріщаються і відвертаються. Та в чому ж справа? До мене підійшла Оля:

- Привіт. Ти як? - вона стурбовано на мене дивилася.

- У сенсі як? Добре. Що, власне, відбувається? - здивовано запитала.

- Значить, ти ще не знаєш... - Оля замовкла на деякий час і потягнулася в кишеню за мобільним. Вона залипла на хвилину в телефон і потім повернула екран до мене.

 Це було відео з моїм зізнанням.

- Відео розмістили в групі нашого університету? Тобто його бачили всі студенти факультетів і викладачі.

- Так, - кивнула вона.

Я притулилася спиною до стіни і просто сповзла по ній униз. Ця та правда, яку приховувала кілька років і не готова була розкривати всім. Оля простягнула мені серветку, і я тільки зараз зрозуміла, що сльози течуть моїми щоками. Я витерла їх і пораділа, що сьогодні без макіяжу, інакше довше б довелося приводити себе до ладу.

- Ходімо до нас додому. Лера і Маша вже там, - із цими словами вона простягнула мені руку і допомогла піднятися.

- Так, але спочатку мені потрібно зателефонувати Климу, - я раптом зрозуміла, що він перша людина, якій мені хочеться повідомити про те, що трапилося.

Оля відійшла вбік, а я набрала Клима.

- Привіт, - протягнула я.

- Привіт. Усе добре? Що з твоїм голосом?

- Моє зізнання про Назара тепер у мережі. І весь університет про це знає.

- Паршиво. Ти як?

- Тримаюся.

- Це зробив Денис? - у його голосі читалася лють.

- Найімовірніше він... не знаю... я вже нічого не знаю.

- Ти де? - він стурбовано запитав.

- З Олею, їду додому до дівчат.

- Добре, я пізніше за тобою заїду.

 Я йшла за Олею, спостерігаючи за поглядами оточуючих. Раптом я стала помітною для всіх. Тепер я дивилася на них із виразом, мовляв: «Так, це саме я герой сьогоднішніх новин нашого університету». Усередині мене переповнювало презирство до всіх, хто на мене осудливо дивився і писав брудні коментарі. Хто вони такі, щоб судити мене? Я зчепила зуби і написала коментар під відео, ще раз подивилася на студентів, які косилися в мій бік, і опублікувала його: «У всіх є свої скелети в шафі, просто зараз випав один із моїх. Але наступного разу на моєму місці може опинитися хтось із вас».