Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

Час минає довго, коли ти чекаєш. Особливо коли чекаєш коханого. Ось уже декілька місяців Руслан  бореться з нечистю, що прийшла в нашу країну. А я? Я з нетерпінням чекаю дзвіночка від коханого. Тепер дні стали сірі без нього. Працюю і далі помічником, але вже з батьком коханого.  Сьогодні свято всіх закоханих, ми влаштовуємо свято для  однієї такої пари. Тому все в сердечках, романтично. Настає час на котру було замовлення. Просили обмежити кількість персоналу. Тому лишилися ми з Христиною, бармен та охоронець. Я була в кабінеті, коли мене покликала подруга.

-Софіє, пррийшов замовник.- каже вона.

-Добре, йду.- кажу я.

В коридорі чомусь немає світла, тому йду на світло, що горить з кімнати. Зайшовши туди відчуваю, як мене огортають руки. Хочу крикнути, вириваюсь та обернувшись, зустрічаюся з коханими очима.

-Ти?- питаю я.

-Я. А ти когось іншого чекала?- питає тихо.

-Я взагалі не чекала тебе тут побачити! Це ти все організував? Це замовлення?- питаю все ще стоячи поряд.

-Я. Може все-таки обнімеш? Чи ти не скучила?- питає ніби ображаючись, але з усмішкою.

-Звісно скучила.- підходжу ближче та опиняюся в рідних обіймах.

-Як ти тут?- питаю.

-Дали відпустку на декілька днів.- каже він.

-Чому не сказав?- питаю з докором.

-Сюрприз хотів зробити. Тобі сподобався мій сюрприз?- питає Руслан.

-Звісно сподобався. Люблю тебе.- кажу я.

-А я тебе дуже люблю.- цілує мене пристрасно.

-Може повечеряємо? Ти напевно голодний?- питаю я все ще перебуваючи в обіймах.

-Звісно.- каже він і ми сідаємо за столик.

Христина приносить страви і ми вечеряємо розмовляючи про його життя на передовій. Милуюся, дивлячись на нього, адже він змужнів та став ще гарнішим.

Раптом гасне світло.

-Що сьогодні зі світлом?- кажу я, та намагаюся встати. Раптом вмикається світло над танцполом і грає романтична пісня.

-Потанцюємо?- питає Руслан опинившись поряд.

-Так, звісно.- кажу я і ми виходимо на танцпол.

Кружляємо під повільну мелодію, притискаючись серцями одне до одного. Раптом Руслан мене відпускає та стає на одне коліно.

-Софіє, я тебе кохаю. Ти вийдеш за мене заміж?- питає Руслан.

-Так.- кажу зі сльозами на очах.

Ми ціцлуємо одне одного та ніжно обіймаємо.  Повечерявши їдемо до Руслана, де проводимо романтичну ніч. Прокинувшись уранці  снідаємо та проводимо разом день.

-Кохана моя майбутня дружиноньку, завтра вранці я маю їхати назад.- каже Руслан мене засмучуючи.

-Так скоро?- питаю я, дивлячись в кохані очі.

-Нажаль. Вороги не сплять. До речі як там справи у батьків?- питає мене.

-Все добре. Мама влаштувалась на фабрику для пошиття одягу для військових. А  батько поки по господарству.- кажу я.

-Але йому вже краще?- питає Руслан міцно тримаючи в обіймах.

-Так, звісно.- кажу я.

-А як справи в брата?- питає.

-Все нормально. Наскільки це можливо. – кажу я.

-Це добре.- каже коханий, цілуючи та обіймаючи.

Вранці проводжаю коханого, ще незнаючи, що бачу його востаннє…

Через декілька днів я втрачаю з ним зв’язок. А ще через тиждень я бачу тіло свого коханого в  труні… Нікому я не побажаю того, що пережила сама. Це пекло, через яке проходить кожна матір, кохана, сестра, донька чи син, бабусі, дідусі, тітки і дядьки, брати… Ціна свободи, ціна боротьби…

 А я лише хотіла бути щасливою. Як і багато інших дівчат та хлопців… Лише дізнавшись через декілька місяців, що вагітна почала бачити життя поряд та жити заради дитини, частини мого коханого героя…

Коли я народила сина, то закінчилася нарешті ця війна… Але мій коханий не побачив її кінець. Ми не погуляли з ним під мирним небом… Але завдяки йому його син гуляж під ним.

-Мамо, мамо, поглянь скільки кульок!- каже малий, коли ми гуляємо в парку.

-Хочеш, собі кульку?- питаю.

-Гей, малий!- кличе Валентина дядько.

-Дядько Данило!- кричить малий та біжить до брата, який тримає в руках кульку.

Брат повернувся з війни з пораненням, довга реабілітація. Він досі ходить з палицею. Але добре, що живий…

Дядько з племінником обнімаються.

-Мамо, поглянь, яку кульку подарував мені дядбко Данило!- каже малий підскакуючи.

-Ти поддякував?- питаю.

-Дякую.- каже малий та біжить в пісочницю  гратися.

З нами грається і донька Христини і Ярослава – Кіра. Так вони одружилися, коли він повернувся з війни. Він пережив полон, тортури, але кохання дало йому змогу пережити все.

-Може пообідаємо?- кажу я.