Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Тоді настав день, все розвиднілось. Я прокинулась і не впізнала стін у себе в покої. Підвелася з канапи і не впізнала своїх черевичків. У мені щось заструменіло. “Що це в мені струменить?- подумала я на радощах.- І котру годину зараз вибило?” Я нічого не розуміла, пам’ятала тільки, що забула замкнути двері.

Заходить моя служниця.

- Ти не полила квіти,- каже вона.

Я забула про свої квіти.

- Ти зім’яла сукню,- веде далі вона.

“Де б це я зім’яла свою сукню?- думаю я, а серце моє сміється.- Хіба цієї ночі?”

До хвіртки в саду під’їздить карета.

- І твоя кицька не нагодована,- каже моя служниця.

Однак, забувши про квіти, сукню і кицьку, я питаю:

- То Дундас під’їхав? Попроси нехай зараз же йде до мене, я жду його… Щось було… щось…

А сама думаю: “Може, він знов, як увійде, замкне двері на ключ?”

Він стукає. Я відчиняю йому й сама замикаю двері на ключ, щоб зробити йому невеличку послугу.

- Іселіно!- скрикує він і цілу хвилину цілує мене в уста.

- Я не посилала по тебе,- шепчу я.

- Не посилала?- питає він.

Я знов, обімлівши в душі, відповідаю:

- Ні, я посилала по тебе, я безмежно стужилась за тобою. Побудь тут трішки.

І я в пориві кохання затулила руками собі очі. Він не відпускав мене, я схилила голову й сховалась у нього на грудях.

- Здається, знов співає півень?- спитав він і прислухався.

Та, почувши його слова. Я хутенько його перебила:

- Ні, як ти міг подумати, що знов співає півень? Ніхто ніде не співає.

Він поцілував мої перса.

- То просто заквоктала курка,- сказала я наостанок.

- Стривай-но, я замкну двері,- сказав він, підводячись з місця.

Я не пустила його й зашепотіла:

- Вони вже замкнені…

Тоді знов смеркло й Дундас поїхав. У мені заструменіло щось золоте. Я стала перед люстром: просто на мене дивилося двоє закоханих очей. Щось ворухнулось у мені від того погляду і без кінця-краю заструменіло навкруг мого серця. Боже Милостивий, я зроду ще не дивилась сама на себе такими очима! І, закохана до безтями, я поцілувала свої вуста в люстрі...

Ось я й розказала тобі про свою першу ніч, про ранок і про вечір після неї. Нехай колись я розповім тобі про Свена Герлюфсена. І його я кохала. Він жив за милю звідси, бачиш - на он тому острові, і тихими літніми вечорами я сама плавала до нього в човні, бо кохала його. Я розкажу тобі й про Стамера: то був священик, я кохала його. Я всіх кохаю…

Крізь дрімоту я чую, як десь унизу в Сірілунні співає півень.

- Чуєш, Іселіно, й нам проспівав півень!- радісно вигукую я, простягаючи руки.

Я прокидаюсь. Езоп уже не спить.

- Зникла!- кажу я з пекучою скорботою в голосі й роззираюсь.- Ніде нікого, нікогісінько!

Розпашілий і збуджений, я йду додому. Світає, півень у Сірілунні співає, мов найнявся.

Біля хатини стоїть якась жінка. То Ева. У неї в руках мотузка, вона зібралась в ліс по дрова. Ранок життя проймає цю молоденьку дівчину, її груди важко дихають, сонце золотить її поставу.

- Ви не думайте… - бурмоче вона.

- Що мені думати, Ево?

- Я не збиралася вас побачити, просто йшла мимо…

Її обличчя зайнялося кармазином.

ХХІ

Моя нога й досі непокоїла мене болем, ночами часто так свербіла, що не давала спати; бувало, зненацька в ній починалися кольки, а на переміну погоди її діймав ревматизм. Так тягнулося хтозна-скільки. Проте я не став кульгати.

Один за одним збігали дні.

Повернувся добродій Мак, і мені відразу далося взнаки його повернення. Він забрав у мене човен, і я попав у скруту, бо полювання ще не відкрилось і я не міг стріляти. Але чого він отак, без всякого попередження, забрав у мене човен? Двоє портовиків добродія Мака вранці плавали в море з якимось чужаком.

Я стрів лікаря.

- У мене забрали човен,- похвалився я.

- Сюди приїхав гість,- сказав він.- Щодня доводиться випливати з ним у море, а ввечері вертатися назад. Він досліджує морське дно.

Чужак був з Фінляндії, добродій Мак випадково познайомився з ним на пароплаві, він плив зі Шпіцберґена і віз із собою колекції мушель та дрібних морських тваринок. Називали його бароном. У господі добродія Мака йому відвели велику залу і ще одну кімнату й дуже ним опікувалися.

“У мене обмаль м’яса, може, попросити б чогось трохи на вечерю у Едварди?” - думаю я і простую в Сірілунн. Відразу ж помічаю на Едварді нову сукню: в ній вона здається старшою, бо сукня в неї завелика.

- Пробачте, що сиджу,- тільки й мовила Едварда, подавши мені руку.

- Еге ж, на жаль, моя дочка не здужає,- сказав добродій Мак.- Застудилась, бо не береглася… Очевидно, ви прийшли дізнатися про ваш човен? Я змушений позичити вам інший човен, менший за цей. Він не новий, але як будете справно вичерпувати з нього воду… У нас тепер гостює вчений, і ви ж розумієте, що для такої людини… До того ж у нього немає часу, цілий день він працює і вертається додому надвечір. Побудьте, поки він вернеться, то й побачите його, вам цікаво було б з ним познайомитися. Ось його візитна картка - з короною, бо він барон. Приємний чоловік. Я познайомився з ним цілком випадково.

“Ага,- подумав я,- тебе не запрошують вечеряти”. Слава Богові, що я прийшов сюди тільки дещо перевірити і можу знов піти додому, в мене в хаті ще є трохи риби. Чимось та підживлюсь. Годі!

Прийшов барон. Це був чоловічок років, може, сорока, довгообразий, вилицюватий, з ріденькою чорною борідкою. Його погляд був колючий і проникливий, та він носив сильні окуляри. На запонках його сорочки також були п’ятикутні корони, як і на візитній картці. Барон трохи сутулився, на його худих руках виступали сині жили, а нігті були, наче з жовтого металу.

- Дуже радий познайомитись, пане лейтенанте. Ви вже давно тут?

- Кілька місяців.

Приємний чоловік. Добродій Мак схилив його до розмови про мушлі та про дрібні тваринки, і барон охоче про все це розповідав. Ще він пояснив, яка порода глини залягає навкруг Кургольменна, а тоді сходив до зали й виніс звідти зразок водоростей з Білого моря. Раз у раз