Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

 Якось я добралася додому, тобто до Марусенків. Муся відкрила двері.

- Дивись, який ми халат придбали з Мілою для мене, - стала бубніти Муся, ледь я встигла увійти. - Правда, фантастика?

- Правда. Фантастика, - погодилася я. - Хоча, як на мене, то дуже яскравий.

Я пішла на кухню. Дуже їсти хотілося. А то за цілий день я тільки вранці і снідала, і ще годину тому пробувала води напитися, але так і не вийшло. А їсти я любила понад усе на світі, при цьому не товстіючи. Муся мені з цього приводу дуже заздрила і завжди говорила, коли набирала зайвий кілограм:

- Ну, як же це несправедливо! За що тебе природа нагородила таким скарбом? Адже він тобі навіть не потрібен. Ну, як же у тебе виходить, стільки всього зжерти і ні на грам  не погладшати?!

Іноді у неї навіть траплялися напади істерики. Вона тоді ревіла, сидячи перед дзеркалом із різними делікатесами, яких не пробувала чотири, п'ять місяців. А на наступний день вона, звичайно, знову сідала на дієту і ще з більшим ентузіазмом бігала на аеробіку, фітнес і шейпінг, але тільки до чергового нападу обжерливості.

І тільки зараз до мене дійшло, риючись в холодильнику в пошуках чогось їстівного, чому він був до верху набитий одними фруктами та овочами. Навіщо ж людині, яка вічно на дієті, мати у себе в холодильнику зайві і такі шкідливі калорії. Я так засмутилась, так засмутилась, що мені зараз доведеться одну моркву гризти, що мої нерви цього не витримали, і я вибухнула, побачивши, як входить Муся на кухню.

- Муся, ти в курсі, що у тебе нічого пожерти?! - стала я на неї гаркати, як зла і голодна псина.

- Лялю, ти що осліпла? В холодильнику - стільки їжі, - махнувши рукою у бік кролячої їжі.                                                 

- Муся, я тобі не кролик, щоб однією морквою харчуватися! - продовжувала я злитися. - Я цілий день голодна мотаюся по місту і ось нарешті я вдома, стою біля холодильника, в якому тільки одна капуста.

- Ти що капусту не любиш? - запитала весело і наївно Муся.

- Ну, чому я нічого не взяла з собою з магазину? - злилася я на саму себе. - Адже знаю, що ти вічно на дієті. Але я навіть уявити собі не могла, що ти харчуєшся, як ці волохаті тваринки.

- Лялю, не реви, - пробубоніла подруга.

- А я і не реву.

- Там в морозильнику мій старий тримає свої продукти.

- Які?

- Ти відкрий і подивися.

Я відкрила морозильник, і у мене відняло мову від захоплення. Чого там тільки не було! Пельмені, котлети, рибне філе, навіть курочка!

- От спасибі дядьові Сергію, - радісно сказала я, хапаючись рукою за пакет з пельменями, - а то думала, що вже з голоду помру тут у вас.

Я швиденько знайшла каструльку, налила туди води і поставила на газ, і стала чекати, коли вода закипить.

- Добре твій батько робить, що тримає такий запас на чорний день, - булькала я, поки вода булькала в каструльці, - а то з такою доцею, як ти, недовго і в труну зіграти.

- Звідки ти набралася таких слів? - здивувалася Муся.

- Це я почала самостійне, незалежне життя, - відповіла я гордо, кидаючи пельмені в воду.

Зваривши пельмені, я зручніше всілася на дивані, включаючи телевізор. Пельмені були смачнющі.

- Муся, з'їж пельменьку, - запропонувала я подрузі, яка старанно гризла морквинку.

Вона на мене так поглянула, ніби я їй запропонувала випити отрути, а не посмакувати смачним пельменем.

- Ну, не муч ти себе цією дієтою. Подивися на себе, та ти ж справжній скелет! На тобі не залишилося жодного м'якого місця. Одні кістки та шкіра!                                                 

- Лялю, відчепися, - розлютилася Муся. - Мені і так важко примушувати себе їсти цю моркву. А спостерігаючи, як ти лопаєш ці пельмені, та ще з таким задоволенням, мені взагалі хочеться тебе придушити!

- Мусінька, як мені тебе шкода.

Муся надула свої червоні губки і, прикладаючи усі свої зусилля, продовжувала гризти цю противну моркву. У цей момент мені так захотілося викинути цей овоч за вікно, що я ледве-ледве втрималася. Бідна моя подруга! Так над собою знущається! У мене просто слів немає.

- А де твої маленькі гризуни?                                                  

- Напевно, десь сплять. Що я їм мати, щоб за ними дивитися?!

- Я бачу, ти не дуже їх любиш.

- Ти вгадала.

- Як можна не любити такі клубочки пухнастого і теплого щастя?! Навіщо ти тоді кішку заводила?

- А це не я. Це мені її друг подарував. Колишній.

- Чому колишній? Ти що вже з ним не дружиш?

- Через те і не дружу, коли дізналася, який він насправді козел, - злилася Муся.

- Козел? Чому?

- А йому набридла його кішка, ось він мені її подарував, та ще з потомством. Я-то, дура, не розбираюся - вагітна кішка чи ні - ось і через два тижні дивлюся: якісь клубки у мене в ліжку валяються. Підходжу ближче, а то - кошенята, такі голі, сліпі.