Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я саме годувала котика, коли почула дзвінок у двері. Здивувалася — Олег не попереджав, що хтось має прийти. Витерла руки об рушник і поспішила відчинити.

На порозі стояв Андрій. Він виглядав трохи ніяково, але намагався триматися впевнено.

— Привіт, Настю. Сподіваюся, я не заважаю?

— Ні, звісно. Просто не чекала тебе. Олег затримується на роботі.

— Я, власне, до тебе, — він потер потилицю, ніби зважувався на щось. — Хотів перепросити за нашу першу зустріч. Я був занадто різким, ліз не в свою справу.

Я здивовано підняла брови, але потім усміхнулася.

— Я розумію. Ви з Олегом близькі, і тобі було не байдуже, що відбувається в його житті.

Андрій полегшено зітхнув.

— Радію, що ти так кажеш. Насправді я прийшов ще й запропонувати мир… і дружбу. Якщо ти, звісно, не проти.

Його слова мене розчулили. Було приємно знати, що він готовий мене прийняти.

— Дружба? Це гарна ідея, — сказала я тепло. — А справжня дружба починається з доброї кави. Заходь, я саме збиралася зробити собі чашку.

Андрій усміхнувся й пройшов усередину. Цього разу його присутність не викликала в мене незручності. Навпаки, було відчуття, що ще одна людина стала мені близькою.

Я поставила чайник і дістала з шафи кавові чашки. Андрій тим часом сів за стіл і взяв на руки котика, який одразу ж замуркотів. Було дивно бачити, як цей високий, серйозний чоловік ніжно гладить пухнастика, але мене це розсмішило.

— Гарний котяра, — сказав він, трохи прижмурившись. — Як назвала?

— Макс, — відповіла я, витягаючи каву. — Довго обирала і здається це ім’я йому подобається.

Андрій кивнув, продовжуючи водити рукою по м’якому хутру.

— А де Олег? Він мав бути вже вдома.

Я помішувала цукор у чашках і відповіла, не обертаючись:

— У нього якась важлива зустріч, сказав, що затримається.

Андрій уважно подивився на мене, ніби щось обдумуючи.

— Ясно… Сподіваюся, нічого серйозного.

Я знизала плечима. У глибині душі теж тривожилася, адже останнім часом Олег виглядав напруженим. Але вирішила не накручувати себе.

— Думаю, він скоро буде, — сказала я, розливаючи каву.

Андрій мовчки дивився, як я метушуся біля плити, а потім додав:

— Ти добре вписалася в його життя, Настю. Олег давно не був таким… спокійним, як зараз.

Я зупинилася на мить, відчувши, як у грудях розлилося тепло. Його слова багато для мене означали.

Я поставила перед Андрієм чашку з кавою, а сама сіла навпроти, обхопивши долонями свою. Напій був гарячий, але я ніби шукала в ньому заспокоєння.

— Розкажи мені про вашу сім’ю, — нерішуче промовила я, зустрічаючись із поглядом Андрія. — І про минуле Олега.

Він зробив ковток кави, задумливо провів рукою по підборіддю.

— Ну, що тобі сказати… Ми з Олегом завжди були різними. Я старший, і з дитинства мене вчили бути відповідальним, серйозним. Олег же завжди був волелюбним, впертим, ніколи не терпів, коли хтось намагався його контролювати.

Я всміхнулася. Це дуже схоже на нього.

— Батьки? — тихо спитала я.

— Наш тато — жорстка людина. Бізнес для нього завжди був на першому місці. Він хотів, щоб ми обидва продовжили його справу, але Олег чинив опір, хотів усе будувати сам. Тому вони часто сварилися. А мама… Вона була для нас сонцем, яке пом’якшувало батькову суворість.

Я помітила, як у його голосі з’явилася нотка смутку.

— Була?

Андрій кивнув.

— Вона померла кілька років тому. Для Олега це був величезний удар. Він довго не міг прийти до тями. Саме тоді він почав зустрічатися з Вікою. Напевно, шукав у ній якесь тепло… але сам розумієш, яка вона.

Я слухала, відчуваючи, як серце стискається від жалю. Я ніколи не питала Олега про його сім’ю, боячись торкнутися болючих тем. Тепер усе складалося в єдину картину.

— А зараз ваш батько…?

— Він досі керує компанією, але поступово передає справи. Олег добився всього сам, без його допомоги, і я цим пишаюся. Та все одно між ними холод.

Я замислилася. Напевно, цей біль досі живе в Олегові. Я б хотіла якось допомогти йому.

— Дякую, що розповів, — тихо сказала я, зустрівшись із Андрієвим поглядом.