Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Були трава й кокс. Ну, колися.

— Кляті рахунки, — похмуро проговорив Ларрі. — П’ять сотень і п’ять сотень.

— І на другий день усе скінчилося.

— Ага, вже! — блимнув очима Ларрі. — Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…

— Чуваче, згадай Димовуху, — раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучній пародії на говірку Ларрі. — «Просто запиши на мій рахунок, Дьюї. Слідкуй, щоб усього було вдосталь».

Ларрі дивився на Вейна, і його очі сповнювалися жаху. Він справді пам’ятав миршавого, жилавого парубка зі стрижкою «під нуль» — ще в нього була футболка з написом «ІСУС ВОСКРЕСНЕ Й РОЗДАСТЬ КОПНЯКІВ». У того малого наркота мало з дупи не сипалася. Він згадав навіть те, як казав Дьюї Димовусі, щоб той слідкував за запасами «хлібу й солі» та записував усе на його рахунок. Однак це було… ну, це було кілька днів тому.

— Мужик, ти найкращий клієнт Дьюї Димовухи за весь час, — сказав Вейн.

— І скільки ж я йому винен?

— За траву небагато. Трава дешева. Штуку двісті. І вісім штук за кокс.

Від цих слів Ларрі мало не зблював. Він мовчки витріщався на Вейна. Спробував заговорити, та лише губами поворушив: «Дев’ять двісті?»

— Інфляція, чуваче, — гмикнув Вейн. — Решту озвучити?

Ларрі не хотів цього чути, однак кивнув.

— Нагорі стояв кольоровий телик. Хтось проломив екран стільцем. Гадаю, три сотні на ремонт. Дерев’яну обшивку внизу добряче поколупали. Чотири сотні. І це ще по-божому. Учора розбили скляні двері, що виходять на пляж. Три сотні. Кошлатому килиму у вітальні повний гаплик — пропалини від цигарок, плями від пива й віскі. Чотири сотні. Я зателефонував до горілчаної крамниці, і вони задоволені твоїми рахунками не менше за Димовуху. Шість сотень.

— Шість сотень за бухло? — прошепотів Ларрі. Його мало не тіпало.

— Подякуй за те, що народ здебільшого пиячив. Ти винен чотири сотні за продукти — в основному за піцу, чіпси, тако та інші нямки. Та найстрашніше — то галас. Дуже скоро прирулять копи з блимавками. «Порушуєте спокій? А це що, героїн?» Чотири чи п’ять твоїх гостей сидять на голці. І по дому розкидано зо три-чотири унції коричневої мексиканської ширки.

— Це теж записали на мій рахунок? — прохрипів Ларрі.

— Ні. Димовуха геричем не займається. Ним барижить Організація, а Димовусі не хочеться вдягати бетонні ковбойки. Однак якщо з’являться копи, на твій рахунок запишуть усе, що нариють.

— Та я ж не знав…

— Ага, дивіться — дитинка в лісі загубилася.

— Але ж…

— Поки що загальний рахунок за твою тусовочку становить штуку двісті доларів, — сказав Вейн. — А ще ти купив собі новенького «зета»… Скільки відвалив?

— Двадцять п’ять, — проговорив Ларрі, наче робот. Він мало не плакав.

— І скільки ж у тебе лишилося до наступного чека? Кілька тисяч?

— Десь так, — сказав Ларрі, не в змозі зізнатися Вейнові, що лишилося навіть менше — близько восьми сотень: чотири готівкою й чотири в чеках.

— Ларрі, слухай сюди, бо двічі цю бесіду я не проводитиму, не вартий ти цього. Вечірки тут починаються щомиті. У Лос-Анджелесі є дві константи — вечірки без угаву й ріки брехні. Халявщики злітаються, як пташенята в пошуках жуків на шкурі бегемота. Наразі вони тусуються в тебе. Знімай їх із горба та шли геть.

Ларрі подумав про кілька десятків своїх гостей. Наразі він упізнавав приблизно одне з трьох облич. Від думки про те, що доведеться казати всім цим незнайомцям, аби виміталися, йому стиснуло горло. Він же впаде в їхніх очах. На противагу цьому в його голові виник образ Дьюї Димовухи, який насипáв у тарілки пригощання, а потім діставав із кишені нотатник і виводив у рахунку нову цифру. Дьюї зі стрижкою «під нуль» та в модній футболці.

Вейн спокійно спостерігав, як Ларрі корчиться між цими двома óбразами.

— Чуваче, у їхніх очах я здаватимуся найбільшим у світі козлом, — урешті проказав Ларрі, водночас відчуваючи відразу до слабких, ображених слів, що випадали з його рота.

— Ага, клястимуть і в батька, і в матір. Скажуть, що зібрався в Голлівуд, що тебе розперло. Що забув давніх друзів. Та тільки жоден із них не є твоїм другом, Ларрі. Твої друзі побачили, що коїться, та злиняли ще три дні тому. Геть невесело спостерігати за корешем, який обісцявся й не помітив.

— То нащо ти мені це розказуєш? — раптом розізлився Ларрі.

Гнів розбурхало усвідомлення того, що всі його добрі друзі роз’їхались, і, озирнувшись, він зрозумів, що всі їхні виправдання були звичайними відмазками. Баррі Ґріґ відводив його вбік, намагався йому щось розказати, та Ларрі літав у хмарах і лише всміхався — милостиво й блаженно, наче король до служки. А тепер він замислився, чи не намагався й Баррі пояснити стан речей. Від цієї думки стало соромно, і він казився.

— Нащо? — повторив Ларрі. — У мене складається враження, що я тобі не надто подобаюсь.

— Ні… але я тебе насправді й не зневажаю. Краще не поясню, чуваче. Я міг би стати осторонь і подивитися, як тобі розквасять носа. Одного разу тобі цілком вистачило б.

— Тобто?

— Виставиш їх. Бо в тобі є внутрішня міць. Є в тобі одна риса — коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив. Ти маєш усе необхідне, аби досягти успіху. Збудуєш собі гарну невеличку кар’єру. Вискочень із нікуди, якого забудуть за п’ять років. Школярі-бопери колекціонуватимуть твої платівки. Заробиш трохи грошей.

Руки Ларрі скрутилися в кулаки. Йому хотілося зацідити в це спокійне обличчя.

Вейн розказував про речі, від яких він почувався купкою собачого гівна під знаком «СТОП».

— Повернися в дім і перекрий краник, — м’яко мовив Вейн. — А тоді, чуваче, сідай у тачку і їдь. Куди завгодно. І не повертайся, доки не почуєш, що на тебе чекає новий чек із відсотками.

— Але ж Дьюї…

— Я знайду когось, щоб із ним побалакав. Мені це буде в кайф. Один мій друг попросить Дьюї бути гарним хлопчиком і трохи почекати, а Дьюї радо киватиме головою.

Він замовк, задивившись на двох дітлахів у яскравих купальниках, які бігли берегом. Поряд із ними мчав