Читати книгу - "Протистояння. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А тоді, шість днів тому, настало 13 червня — та днина, коли Вейн Стакі попросив Ларрі прогулятися з ним берегом. Була лише дев’ята ранку, однак волала стереосистема, кричали телевізори й скидалося на те, що в гральній кімнаті в підвалі триває оргія. Ларрі сидів у вітальні, провалившись у пухке крісло, — на ньому були самі труси, і він по-совиному глипав на сторінки коміксу «Супербой», намагаючись бодай щось зрозуміти. Увага працювала на повну, однак слова ні до чого не тулилися. Гештальт не формувався. З чотирьох колонок гримів Вагнер, і Вейнові довелося криком повторити свої слова, аби його зрозуміли. Ларрі кивнув. Почувався він так, наче міг пройти не одну милю.
Та коли сонячне світло голкою пронизало очі Ларрі, він раптом передумав. Жодних прогулянок. Нє-а. Очі перетворилися на збільшувальні скельця, і зовсім скоро сконцентрований пучок сонячної енергії мав підпалити його мозок. Здавалося, його бідолашні старі мізки зовсім висохли — чудовий хмиз буде.
Та Вейн міцно вхопив його за руку й наполягав. Пройшовши підігрітим пляжем, вони спустилися ближче до води, до твердішого, темного від вологи піску, і Ларрі вирішив, що думка таки непогана. Глухий шум хвиль, що котилися до берега, заспокоював нерви. Намагаючись набрати висоту, у небі напружено висіла чайка, наче біла похилена «М» на блакитному тлі.
— Ходімо, — Вейн сіпнув його за рукав.
Тож Ларрі отримав свої бажані милі. Однак ходити йому перехотілося. У нього розболілася голова, а хребет став немов скляний. Очні яблука пульсували, нирки тупо нили. Амфетамінове похмілля здавалося не таким болючим, як буває, коли нажлуктишся «Чотирьох троянд»[37], та, скажімо, перепихон із Ракель Велч[38] був би значно приємнішим. Якби в нього було при собі ще кілька пігулок, він би вискочив на вершечок більярдної кулі, що прагнула його розчавити. Ларрі сягнув по них рукою й тільки тоді второпав, що на ньому труси, які він носить уже третій день.
— Вейне, я хочу назад.
— Пройдімося ще трохи.
Йому здалося, що Вейн дивно на нього дивиться із сумішшю злості й жалю.
— Ні, мужик, на мені ж самі труси. Загребуть за ексгібіціонізм.
— На цьому відрізку ти міг би обмотати свій шланг банданою та ходити, вигойдуючи яйцями, і ніхто б тобі й слова не сказав. Ходімо, чуваче.
— Я втомився, — пожалівся Ларрі.
Він починав злитися на Вейна. Друзяка вирішив помститись, адже в Ларрі є хіт, а в нього, Вейна-клавішника, — лише позначка на вкладці до альбому. Він не кращий од Джулі. Тепер його всі ненавидять. Усі проти нього. Очі затуманилися від сліз.
— Ходімо, чуваче, — повторив Вейн, і вони рушили далі.
Вони пройшли ще з милю, коли в Ларрі люто скрутило стегнові м’язи. Він закричав і впав на пісок. Здавалося, наче йому в плоть заганяють два однакові стилети.
— Судоми! — зойкнув він. — Бляха, судоми!
Вейн сів біля нього навпочіпки й розпрямив його ноги. Ларрі затамував подих. М’язи знов охопила агонія, та Вейн узявся до роботи — розминав мускули, розгладжуючи напружені місця. Тканини тіла почали набиратися кисню й розслабилися.
Ларрі почав відсапуватися.
— Ох, чуваче, — хекав він. — Дякую. Було… було геть кепсько.
— Звертайся, — сказав Вейн, та симпатії в його мові не чулося. — Гадаю, так і було, Ларрі. Ти як?
— Нормально. Та трохи посидьмо, га? А тоді повернемося.
— Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.
— І в чому ж річ, Вейне? — спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».
Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.
— Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.
— Га?
— Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.
— Але так не можна! — обурився Ларрі.
— А краще б послухався, — сказав Вейн.
— Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!
— Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?
— А тобі це нащо? — примружився Ларрі.
— Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.
Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.
— Певне, що ні, — пробубнів він. — Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…
— То скільки?
Ларрі обдумав запитання.
— З урахуванням усього сім штук чистими.
— Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку — за альбом?
— Точно.
Вейн кивнув.
— Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?
Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.
— А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?
— Ясна річ, — кивнув Ларрі.
— Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.
— Ага, так і є.
Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні — разом 1100 доларів, іще 600 боргу.
— Скільки за наркоту? — спитав Вейн.
— Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Протистояння. Том 1», після закриття браузера.