Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Серце все ще шалено калатало. Ніколи раніше Сояна не порушувала правила. Вона не повернулася до кімнати, а сіла на гойдалку в саду.

Дочекавшись світанку, дівчина пішла до зали свого наставника. Кайро, як завжди, сидів за столом із кам’яним виразом обличчя. І як це вона могла так поводитися з ним у перший день? Ніби він був її найкращим другом...

Перед тим, як увійти, Сояна проковтнула пігулку, яку дістала вночі.

— А ось і ти, — пролунав бархатистий глибокий голос, щойно вона ступила за поріг.

— Доброго ранку, наставнику.

— Наставнику? А я думав, що я для тебе Кайро.

— Прошу, не знущайтесь з мене.

— Ти сьогодні серйозна. Де ти вчора була? Ти мала тренуватись.

— Я не хотіла заважати наставникові та його дівчині.

— Це не моя дівчина, — вчитель підвівся.

Сьогодні він, як завжди, був у гарному, пишному вбранні. Волосся гарно спадало на плечі, а очі — зелені, як і щодня. Але раптом…

— Ти щось чула? — запитав він.

— Так.

— Підійди, — наказав він суворо.

Сояна слухняно підійшла й віддала честь. Кайро зробив крок уперед, і в його очах блиснув темний, тривожний вогник. Зелені зіниці раптом змінилися на справжні — темні, глибокі.

Сояна відступила на крок. Він — крок уперед. Вона — назад. І ось, їй більше не було куди відступати: за спиною — стіна. Кайро зупинився занадто близько. Він нахилився трохи, щоб дістатися її руки — адже був набагато вищим.

Він узяв її холодну від страху руку в свою теплу долоню. Потім — другу. Зазирнув їй в очі. Сояна намагалася триматися сміливо. Рук не виривала — чи то від страху, чи то від цікавості. Ніхто не міг знати, що саме було в неї в голові...

— Ти вирішила зіграти зі мною, Тигреня? — Наор переплів її руки однією своєю, великою і теплою, що огортала її тонкі пальці, мов вогонь.

Він нахилився до її вуха й прошепотів:

— Ніколи не грай зі мною, маленьке Тигренятко.

Його шепіт луною відгукнувся у стуках серця Сояни.

Легким і швидким рухом Кайро підняв руки учениці над її головою і притиснув їх до стіни. Сила його хватки була безжальна, проте м’яка — втекти не було жодного шансу. Інша рука Кайро торкнулась її розпашілої від сорому щоки, а вже за мить опинилася на потилиці, притягуючи її обличчя ближче до себе. Він нахилив голову і впився в її губи.

Сояна намагалася вирватись, але сил бракувало. Її ще не заплющені очі металися в пошуках порятунку — аж поки одне з них не спалахнуло білим світлом. У ту ж мить її повіки самі собою опустились. І, не підозрюючи того, вона почала відповідати на поцілунок.

У голові Кайро бушувала буря думок: Це неправильно. Вона — ворог. Але він нічого не міг із собою вдіяти. Ще з першого дня, коли вона стежила за ним, щось у ній зачепило його. Вона тягнула його до себе — маленька, тендітна і нестерпно балакуча.

Коли Кайро відчув, як вона відгукується на поцілунок, на обряд стирання пам’яті, він розгубився, послабив хватку й відпустив її руки. Але вона закинула руки йому на плечі — і поцілувала знову. Встала на носочки й сама притулилась до нього. Знову. І що це таке?

Кайро підхопив її на руки, посадив на свій стіл, змахнувши все з поверхні одним рухом — що було не схоже на нього, фаната ідеального порядку. Він на мить відірвався від неї і прошепотів у її вуста:

— Це неправильно.

Його руки ніжно тримали її обличчя, пальці ковзали шкірою, вивчаючи кожен вигин.

— Мені байдуже, — відповіла вона. І ці слова зірвали йому дах.

Сояна взяла ініціативу — зіскочила зі столу й опинилася перед ним, коли Кайро вже сидів на столі. Тепер вона дивилася на нього зверху вниз.

— Твої очі… вони прекрасні, — промовила, нахиляючись для поцілунку.

— Ще ніхто мені цього не казав. Ти — перша, — почула Сояна між короткими, пристрасними поцілунками.

— Я... Кайро... — вона вхопила його за одяг, але втратила рівновагу й почала падати назад. Наор підхопив її, обійнявши міцно.

Сояна знепритомніла.

— Сояно! — Кайро намагався привести її до тями, але вона не реагувала.