Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

У головній в’язниці Тристанії було холодно й сиро. Мокрі стіни камери сочилися цвіллю, а по кам’яній підлозі стікала вода. В одній із темних ніш, закутаний у тонку ковдру, сидів Абель. Він вмостився на купі соломи, що слугувала йому за ліжко, втупивши погляд у холодний камінь перед собою.

Думки його були важкі. Він лаяв Сояну подумки — за зраду, за мовчання, за те, що залишила його тут. Але водночас... він її любив. І не міг на неї по-справжньому ображатися. Абель жив за принципом: «усе, що стається, — на благо». Але що доброго в цьому болі, у кайданах, у невідомості?

Він уже понад тиждень нічого не чув про Сояну. Не знав, де вона і з ким. І це турбувало його більше за все.

Йому треба було тікати. Але як? Він спробував у перший же день... і що отримав? Двадцять ударів батогом по спині. Досі болить.

— Пане! Пааане! — озвався голос із цієї камери. То кликав Річковий Князь, сподіваючись, що хтось відгукнеться.

І справді — за хвильку з-за дверей з’явився страж.

— Чого тобі? — запитав холодним, відстороненим голосом, від якого по спині Абеля пробіг мороз.

— Скільки мені ще тут сидіти?

— До страти — сорок днів.

— До якої страти?! — вирвалося в Абеля.

— На гільйотині.

— Ви що, здуріли? Яка ще гільйотина?!

Та стражник уже розвернувся й пішов, не відповівши. Лише ледь чутно хмикнув.

Ні. Абель ніколи не стане на коліна перед гільйотиною. Він мав втекти. Якби не ці кляті кайдани, які стримували його силу… силу духу, силу магії.

А тим часом сама причина його поневолення — Сояна — спокійно спала на м’якому ліжку. Її світле волосся розсипалось по подушці, а на обличчя вже падали промені вечірнього сонця.

Поруч сидів Кайро.

— Як ти могла відповісти на «Обряд Джу»?.. — промовив він тихо.

Це був ритуал стирання пам’яті — унікальний для кожної істоти, яка володіла цим даром. В кожного — свій спосіб. І лише небагатьом було під силу протистояти.

Сояна вже прокинулася, але не відкрила очей. Її серце калатало від почутого. Кайро щойно зізнався — він намагався стерти їй пам’ять. Але її зілля спрацювало. Вона пам’ятала все: розмову… дотик… поцілунок.

І це тривожило її більше за все.

Чому вона відповіла на той поцілунок? Чому сама потягнулася до нього? Невже… зілля мало побічні ефекти?

Вона відкрила очі — чисті, небесно-блакитні. В її погляді читалася тривога й пильність. Кайро зустрів її погляд і, знітившись, опустив очі.

— Прокинулась? — тихо спитав.

— Так, — відповіла вона коротко.

Сояна сіла, озирнулась. Це точно не її кімната. І серце її пропустило удар.

— Ти в моїх покоях, — повідомив Кайро, наче це було щось буденне.

— Що!? — вона підхопилася на ноги. — Якого дідька?..

— Як тобі сьогоднішній ранок? — усміхнувся Кайро. Його очі — тепер вже зелені — блиснули лукаво.

Сояна ледь не подавилася повітрям. Він... справді?

— Що було зранку? Чому я тут? Чому я взагалі... лежу?! На вулиці вже вечір! Мені... мені треба йти!

Боса, вона вибігла з кімнати. Біла сукня легко здіймалась у вітрі, а волосся вилося за плечима. Кайро кинувся слідом. У руках він тримав її взуття.

— Сояно! Сояно, зупинись! — кликав він. Але дівчина вже зникла з його поля зору.

Сояна бігла, не зупиняючись, поки не дісталась своїх покоїв. Там на неї чекали.

— Де ти була?! — першою озвалась Трояш, голосом сповненим підозри.

— На навчанні… — невпевнено відповіла Сояна.

— А чому ти боса? — підхопила Ніра, зиркаючи на її ноги.

Сояна мовчала.

Вона знала одне: треба тікати. Але не від них. Від себе.

— Бо це… мм… практика! — нарешті вигадала Тигриця. — Треба бігати по розпеченому під сонцем камінні. І так само — по холодному, під місяцем...

Сусідки перезирнулися, явно помічаючи, що подруга щось вигадує.

— Ти ж сьогодні зранку так рано пішла, а повернулась аж тепер, — помітила Кішка.

— Та ну, це ще не пізно. Зараз тільки година Півня.
(За мірками Тристанії — дев’ята година вечора.)

— Я згадала! — раптом вигукнула Ніра. — Завтра ж фестиваль ліхтарів! Сояна, ти зобов’язана це побачити!

— Так! — підхопила Троянда. — Це одне з найгарніших і найвеселіших свят у місті!

— Дівчата, я ж не можу відмовитись, правильно? — прижмурилась Тигренятко, переводячи погляд з однієї подруги на іншу, а в душі радіючи, що її допит закінчився.

— Звісно, що ні! — усміхнулася Кішка. — Завтра стільки всього треба підготувати! Піти в лавку тканин — щоб нам пошили сукні, прикрасити волосся квітами, і ще купа всього!

— Мені здається, Кайро мене не відпустить раніше…