Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

Катя усміхнулася, тримаючи горнятко чаю.

— Гліб такий же, наче стіна. Завжди поруч, усе робить, але тримається на відстані.

— Може, він інакше не вміє, — спокійно сказала мама. — Є люди, які з любові багато говорять, а є ті, хто мовчить, боячись сказати зайве чи втратити через слово.

— Але мені іноді здається, що я стаю колючою, як їжак, — зітхнула Катя.

— Ти так себе захищаєш, — сказала мама. — Я сама бувала різкою поруч із татом, коли він тримався осторонь. Ми хочемо бути почутими. Але не забувай: справжнє почуття не гучне. Воно тримає за лікоть і зігріває, як погляд.

Катя замовкла, стискаючи горнятко в руках. Потім тихо запитала:

— Мамо, а як ти знала, що тато тебе любить?

— Бо я ніколи не сумнівалася, що він завжди повернеться додому, — сказала мама з теплом у голосі. — Навіть якщо тримається осторонь тиждень.

— І ти мене теж любиш, так? — запитала Катя, ледь чутно.

— Катю, — мама всміхнулася, її голос став м’якшим. — Я тебе люблю, навіть коли не знаю, як це сказати. Просто знай: ти моя дівчинка. І в тебе все буде добре, повір.

Катя завершила розмову, відчуваючи, як мамині слова осідають у серці, наче сніг на гілки. Сіла за стіл із горнятком чаю, задумавшись про подарунки. Зима наближала новорічні свята, і час було обирати. Для Гліба — щось особливе. Для Рити — яскраві сережки за порадою Машки. Для Машки — детектив, бо вона їх обожнювала. А для мами — шаль, тепла, як її голос у слухавці.

Раптом Катя згадала дідусів альбом, який давно хотіла переглянути. Він лежав у старій шафі в гостьовій кімнаті, куди вона рідко заглядала. Обкладинка, темно-зелена й потерта на кутах, пахла старим папером і деревом. Катя принесла його на кухню, сіла під лампою й почала гортати. Чорно-білі фотографії, пожовклі листівки, дідусеві нотатки про риболовлю з вицвілими чорнилами. А між сторінками випали листи, тонкі й пожовклі.

Катя розгорнула один лист. Почерк був незнайомий, дрібний, але чіткий. Вона швидко переглянула перші рядки й завмерла. Лист, адресований дідусеві, писала мати іншої жінки. У ньому йшлося про Катиного батька, ще молодого, до шлюбу з її мамою. Він покинув вагітну Олену, яка народила доньку, але не змогла подолати труднощів: почала пити, втратила себе й загинула під колесами машини. Її дитину забрав брат Катиної мами. І цією дитиною була Машка.

Катя перечитала лист ще раз, відчуваючи, як серце стискається від болю. Машка — її рідна сестра? Подруга з гучним сміхом, яка вже була їй рідною, тепер стала ще ближчою. Вона згадала, як просила Машку розповісти про свою сім’ю, а та лише знизувала плечима: «Нічого цікавого, батьки не пам’ятають». І справді, нічого підозрілого. Машка не знала.

Катя відклала лист, її руки тремтіли, ледь утримуючи папір. Вона не знала, що робити з цією правдою. Розповісти Машці? Запитати маму? Але та ніколи не згадувала про іншу сім’ю тата. А сам тато? Катя відчувала біль і любов до Машки, яка, сама того не знаючи, була частиною її життя.

Катя сиділа, дивлячись на альбом, ніби той міг дати відповідь. Грудень дихав за вікном холодом і тишею, а вона думала, як ця правда змінить її і чи готова до цього. Але всередині зростала нова впевненість, міцніша за сумніви. Вона навчилася бути щирою з Глібом, чекати його, не втрачаючи себе. І тепер, тримаючи в руках цю таємницю, знала: вона витримає. Бо почуття — чи до Гліба, чи до Машки, чи до мами — не гучні. Вони тихі, як сніг, що м’яко падає вночі.

Грудень огорнув Київ м’яким туманом, а гірлянди мерехтіли у вікнах, наповнюючи повітря святковим теплом і запахом мандаринів. Катя прокинулася з тривогою в грудях: правда, знайдена в дідусевому альбомі, не давала спокою. Пів ночі вона перечитувала листи про Олену, яка загинула, і її доньку Машку, виховану маминим братом. Думка, що Машка — її рідна сестра, зігрівала й лякала одночасно.

Уранці Гліб стояв на кухні з двома горнятками кави. Його очі,  дивилися на Катю з теплом.

— Добре спала? — запитав він, простягаючи каву.

 — Так собі, — усміхнулася Катя, ховаючи тривогу.

— А ти?—  Я виспался, — відповів Гліб лагідним голосом, ніби дозволяючи собі слабкість.

Вони сіли за стіл. Присутність Гліба заспокоювала, але думки про Машку не відпускали. Катя розуміла, що мусить з кимось поділитися, але говорити з Глібом поки не наважувалася. Це було надто особисте, ще не до кінця осмислене.

Після сніданку Катя зібралася в місто.

— Куди сьогодні? — запитав Гліб, натягуючи куртку й усміхаючись.

— По крамницях, треба купити подарунки, — відповіла вона, поправляючи шарф.

Він нахилився й поцілував її в скроню.

— Не мерзни, — тихо сказав він. Його дотик, як завжди, залишив легке тепло.

Катя зайшла до крамниці, де напередодні примітила светр для Гліба: темно-синій, приємний на дотик, із високим коміром, що грітиме вночі. Вона провела пальцями по тканині, уявила його усмішку, коли розгортатиме пакунок, і купила його. На зворотному шляху зупинилася біля пекарні. Там пахло свіжою здобою, і Катя взяла пиріжки з вишнями — улюблені Тамари, мами Гліба. Хотілося поговорити з кимось, хто вміє берегти родинні таємниці, і Тамара здавалася єдиною, кому вона могла відкритися.