Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

Ця молода жінка знала, що протягом кількох наступних днів помре. Та, коли я розмовляв з нею, вона випромінювала радість. «Я дякую долі за те, що вона так боляче мене вдарила, — сказала вона мені. — У минулому житті я була зіпсутою і не ставилася серйозно до духовних досягнень». Показуючи у вікно барака, вона сказала: «Це дерево — мій єдиний друг, який поділяє мою самотність». Крізь вікно вона бачила лише гілку каштана, і на цій гілці розквітали дві квітки. «Я часто розмовляю з деревом», — зізналася вона. Я остовпів і не знав, як сприйняти її слова. Можливо, вона марила? Чи в неї виникали галюцинації? Занепокоєно я запитав, чи дерево відповідає. «Авжеж». Що ж воно сказало їй? Вона відповіла: «Воно каже мені — я тут — я тут — я життя, вічне життя».

Ми відзначили, що стан внутрішньої особистості в’язня переважно залежав не від перелічених психофізичних причин, а від вільного вибору. Психологічні спостереження за ув’язненими показали, що тільки люди, які притлумили свою внутрішню силу над моральною й психологічною сутностями, урешті ставали жертвами нищівного впливу табору. Постає питання: що може або повинно складати цю «внутрішню силу»?

Колишні в’язні, описуючи чи пригадуючи свій досвід, погодилися в тому, що найбільше їх гнітила невідомість, коли йшлося про термін ув’язнення. Мешканці табору не знали дати свого звільнення. (У нашому таборі було марно навіть розмовляти про це.) Насправді термін ув’язнення був не тільки непевним, але й необмеженим. Добре знаний психолог-дослідник зазначав, що життя в концентраційному таборі можна назвати «умовним існуванням». Ми можемо додати до цього визначення «умовне існування з невідомою межею».

Новоприбулі зазвичай нічого не знали про умови в таборі. Ті ж, хто повернувся з інших таборів, зобов’язалися мовчати, а з деяких таборів не повернувся ніхто. Після прибуття людини до табору її свідомість змінювалася. Але водночас із кінцем невизначеності приходила невизначеність кінця. Неможливо було передбачити, де і коли закінчиться, якщо взагалі закінчиться, ця форма існування.

Латинське слово finis має два значення: кінець або фініш і мета до досягнення. Людина, яка не могла побачити закінчення «умовного існування», не була здатною прагнути досягнення кінцевої мети в житті. Вона переставала жити для майбутнього, на відміну від людини у нормальному житті. Таким чином цілком змінювалася сама структура її внутрішнього життя: з’являлися ознаки руйнації, знайомі нам з інших сфер життя. Безробітний, наприклад, перебуває в подібному стані. Його існування стало умовним і, у певному сенсі, він більше не може жити заради майбутнього або прагнути до якоїсь мети. Дослідження долі безробітних шахтарів показало, що вони потерпають від своєрідного виду деформації часу — внутрішнього часу — унаслідок безробітного статусу. Засуджені також страждають від цього дивного сприйняття часу. У таборі маленька одиниця часу, наприклад день, сповнений щогодинними тортурами та втомою, видається нескінченним. Довший відрізок часу, наприклад тиждень, як видається, пролинає дуже швидко. Мої товариші погодилися зі мною, коли я сказав, що день у таборі триває довше за тиждень. У зв’язку із цим ми пригадали роман «Зачарована гора» Томаса Манна, який містить кілька дуже точних психологічних зауважень. Манн досліджує духовний розвиток людей, які перебувають в аналогічному психологічному стані, це хворі на туберкульоз, що живуть у санаторії і також не знають дати свого звільнення. Вони переживають подібний досвід — живуть без майбутнього та без мети.

Один в’язень, який після прибуття марширував у довгій колоні новоприбулих від станції до табору, пізніше зізнався мені, що відчував, начебто йде на власний похорон. Життя видавалося йому абсолютно позбавленим майбутнього, ніби він уже помер. Це відчуття відсутності життя посилювали й інші обставини: час — необмеженість терміну ув’язнення, яке відчувалося найбільш гостро; простір — обмеженість життєвого простору в’язницею. Усе по той бік колючого дроту ставало віддаленим — недосяжним і, певним чином, нереальним. Події й люди поза табором, усе нормальне життя там видавалося в’язню примарним. На зовнішнє життя, те, що можна було бачити звіддаля, він дивився наче мрець, який споглядає світ з іншого виміру.

Людина, котра дозволила собі занепасти, тому що не могла побачити жодних майбутніх цілей, поринала в думки про минуле. Щоправда, ми вже говорили про тенденцію дивитися в минуле, щоб зробити сьогодення, з усіма його жахіттями, менш реальним. Але в уникненні реальності криється певна небезпека. Неважко проґавити нагоду угледіти в табірному житті щось позитивне, але ці нагоди завжди існують. Ставлення до нашого «умовного існування» як до нереального само по собі було важливим фактором, через який в’язень втрачав прив’язки до життя; усе видавалося беззмістовним. Такі люди часто забували, що просто опинились у такій винятково важкій зовнішній ситуації, яка дає людині можливості духовного зростання. Замість сприйняття табірних труднощів як іспиту для внутрішньої сили, вони не ставилися з повагою до свого життя і зневажали його, як щось несуттєве. Життя для таких людей втрачало сенс.

Звісно, лише окремі особи були здатними піднестися до значних духовних висот. Але цим небагатьом вдалося досягнути людської величі, навіть досвідчуючи невдачі та смерть, сягнути вершин духу, які за звичайних обставин залишилися б недосяжними. Більшості з нас, посередніх та нерішучих, стосуються слова Бісмарка: «Життя нагадує відвідини стоматолога. Завжди думаєте, що найгірше ще попереду, й ось усе вже позаду». Перефразуючи це висловлювання, можемо сказати, що більшість людей у концентраційному таборі вірили, що реальні можливості життя вже позаду. Однак насправді така можливість була, і був виклик. Цей досвід можна було обернути на власну перемогу, перетворюючи життя на внутрішній тріумф. Або можна було ігнорувати ці виклики й просто животіти, як це робила більшість в’язнів.

Будь-яка спроба боротися з психопатологічним впливом табору на в’язня за допомогою психотерапевтичних або психогігієнічних методів мала на меті дати йому внутрішню силу, змальовуючи цілі в майбутньому, які він міг би побачити. Інстинктивно деякі в’язні намагалися знайти їх самостійно. Це особливість людини, яка може жити, лише дивлячись у майбутнє — sub specie aeternitatis.[10] І це її порятунок у найважчі моменти існування, хоч інколи людина мусить спонукати себе подумати про це завдання.

Пригадую власний досвід. Майже плачучи від болю (я страшенно натер ноги подертим взуттям), я човгав декілька кілометрів у складі довгої колони з табору до місця роботи. Дуже холодний, лютий вітер пронизував нас. Я не