Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

припиняв розмірковувати про нескінченні маленькі проблеми нашого жалюгідного життя. Що ми їстимемо ввечері? Якщо на додачу отримаю шматочок ковбаси, то чи не виміняти його на шматок хліба? Чи повинен я віддати останню сигарету, яка залишилася від премії, отриманої два тижні тому, за миску супу? Де знайти шматок дроту, щоб замінити обривок, який служив мені за шнурівки на одному черевику? Чи встигну я дійти до місця роботи вчасно, щоб приєднатися до моєї звичайної робочої партії, або ж потраплю до іншої, де може виявитися брутальний бригадир? Як зав’язати хороші стосунки з капо, який може допомогти мені отримати роботу в таборі, щоб не доводилося здійснювати щодня ці жахливо довгі переходи?

Я відчував огиду до цього стану справ, який змушував мене щодня й щогодини думати про такі тривіальні речі. Я спробував звернутися думками до іншого предмету. І раптом побачив себе на кафедрі в добре освітленій, теплій і приємній на вигляд аудиторії. Переді мною у зручних розкішних кріслах сиділи уважні слухачі. Я читав лекцію про психологію в концентраційному таборі! Усе, що гнітило мене цієї миті, стало об’єктивним, розглянутим та описаним із безсторонністю науковця. Цим способом я зумів якось піднятися над ситуацією, над стражданнями тієї миті, і поглянув на них так, ніби вони вже опинилися в минулому. І я, і мої турботи стали об’єктом цікавого психологічного дослідження, що я його проводив. Що сказав Спіноза в «Етиці»? «Affectus, qui passio est, desinit esse passio simulatque ejus claram et distinctam formamus ideam». Емоція, яка є стражданням, припиняє бути стражданням, щойно ми створюємо її зрозумілу і докладну картину.

В’язень, який втратив віру в майбутнє — своє майбутнє, — приречений. Із втратою віри в майбутнє він також втрачає свою духовну стійкість; він дозволяє собі занепасти та стає об’єктом духовного й фізичного розкладу. Зазвичай це трапляється доволі несподівано, у формі кризи, симптомів, які відомі кожному досвідченому мешканцю табору. Усі ми боялися цього моменту — не в себе, що було безцільним, але в наших друзів. Здебільшого це починалося з того, що одного ранку в’язень відмовлявся вдягатися і вмиватися або виходити на площу для переклику. Жодні прохання, удари чи погрози не діяли на нього. Він лише лежав, майже нерухомо. Якщо ця криза виникала внаслідок хвороби, він відмовлявся йти до шпитального блоку або зробити хоча б щось, щоб допомогти собі. Він просто здався. Він залишався на місці, лежачи у власних випорожненнях, і його більше нічого не турбувало.

Якось я спостерігав трагічну демонстрацію близького зв’язку між втратою віри і цією небезпечною відмовою від боротьби за життя. Ф., мій старший наглядач, досить відомий композитор і лібретист, одного дня зізнався:

— Хочу вам дещо розповісти, лікарю. Я бачив дивний сон. Голос сказав мені, що я можу лише побажати чогось або маю сказати, що хочу дізнатися, й отримаю відповіді на всі свої запитання. Що, на вашу думку, я запитав? Я хотів знати, коли для мене закінчиться війна. Ви знаєте, що я маю на думці. Лікарю, для мене! Я хотів знати, коли нас, наш табір, звільнять і настане край нашим стражданням.

— І коли вам це снилося? — запитав я.

— У лютому 1945-го, — відповів він. (Розмова відбувалася на початку березня.)

— І що ж відповів цей голос уві сні?

Він крадькома прошепотів:

— Березень, тридцятого.

Коли Ф. розповів мені про свій сон, його досі сповнювала надія і сподівання, що цей голос має рацію. Та з наближенням обіцяного дня новини про фронт, які досягали табору, зробили передбачення його звільнення нереальним. Двадцять дев’ятого березня Ф. несподівано захворів, у нього сильно піднялася температура. Тридцятого березня, у день, коли згідно з передбаченням війна і страждання повинні були припинитися для нього, він почав марити і знепритомнів. Тридцять першого березня він помер. За всіма зовнішніми ознаками це була смерть від тифу.

* * *

Ті, хто знає, яким щільним є зв’язок між станом свідомості людини — сміливістю і надією або їхньою відсутністю — і станом імунітету, розуміють, що раптова втрата надії й мужності можуть виявитися фатальними. Справжня причина смерті мого товариша полягала в тому, що очікуване звільнення не відбулося і він зазнав прикрого розчарування. Це різко понизило стійкість організму до прихованої тифозної інфекції. Його віру в майбутнє і волю до життя паралізувало, і його тіло стало жертвою хвороби — хоча цей голос зі сну, урешті, мав рацію.

Спостереження за цим випадком і висновки, почерпнуті з нього, збігаються з фактом, до якого привернув мою увагу головний лікар концентраційного табору. Рівень смертності в таборі між Різдвом 1944-го і Новим роком 1945-го перевищив усі попередні показники. На його думку, пояснення цього зростання — не в погіршенні умов праці або харчування, чи зміні погоди, чи епідеміях. Просто більшість в’язнів жили з наївною надією, що вони повернуться додому до Різдва. Коли наблизився святковий час і не з’явилося жодних підбадьорливих новин, в’язні втратили мужність і піддалися розчаруванню. Це мало небезпечний вплив на їхню опірність, і чимало з них померло.

Як ми вже зазначали, будь-яка спроба відновити внутрішні сили людини в таборі мала насамперед полягати в демонстрації їй якоїсь майбутньої мети. Слова Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як», — можуть стати провідним гаслом для всіх психотерапевтичних і психогігієнічних зусиль задля порятунку ув’язнених. Коли б не виникала нагода, їм потрібно усвідомити «навіщо» — мету для їхнього життя, а разом з метою дати їм силу витерпіти страхітливе «як» їхнього існування. Горе тому, хто більше не бачив сенсу свого життя, мети, цілей і жодного сенсу в його продовженні. Він незабаром гинув. Типова відповідь, за допомогою якої така людина відкидала всі підбадьорливі аргументи, звучала так: «Я більше не маю жодних очікувань від життя». Що відповісти на це?

Насправді ми потребували фундаментальної зміни у ставленні до життя. Ми мусили навчитися самі і, більш за те, навчити людей у відчаї, що важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, що життя очікує від нас. Ми мусили перестати розпитувати про сенс життя, а натомість думати про себе як про людей, яким життя ставить виклики — щоденно й щогодинно.

Наша відповідь має виявлятися не в розмовах і роздумах, але в правильних діях і вчинках. Життя, урешті,— це відповідальність за знайдення правильних вирішень виниклих проблем і виконання завдань, які воно повсякчас ставить перед людиною.

Ці завдання, а отже, і сенс життя, є різними для кожної людини, у кожній ситуації. Неможливо дати загальне визначення сенсу життя. «Життя» не означає чогось туманного, воно дуже реальне та конкретне, так само як реальні й конкретні завдання для людини. Саме вони формують долю людини, особливу й унікальну для кожного. Жодну людину і її долю не можна