Читати книгу - "Чорна дошка"

до рідного села Тернового аніскільки не тягло. Лиш іноді, коли серце ні сіло ні впало починало тріпатись й перед очима стояла заплакана мати, приїздив чи й приходив пішки на малу батьківщину. Але до батьків не йшов, ховався у буйних кущах глоду та здалеку тишком дивився на хату, що примостилась на горбочку в самому початку села. Якщо щастило, міг побачити батька та матір, які з дня їхньої розлуки занадто швидко постаріли, згорбились. Не було видно на їхніх обличчях посмішок, не було вишитих сорочок та квітчастих хустин, справних чобіт. Навіть тин покосився й позбавився пасльону, що обвивав колись той тин та прикрашав його. І солом’яний дах над хатою виглядав похнюпленим, почорнілим та набубнявілим. Йшов Терновий від рідних, несвідомо потираючи груди, ніби там, у грудях, хтось забув розжарену каменюку. Дорогою міркував і знову сварився зі своїм другим «Я».

«Що я міг зробити? Аж нічого! Проти такої машини не попреш. Сказано — колгосп, значить, колгосп».

Кілька разів через знайомих, які їхали в село у справах чи проїздом, намагався передати батькам свою пайку, що її давали на роботі, — хліб, цукор, чай. Не брали… Знайомі привозили все назад, а Лесь віддавав харч Юркові — не міг-бо їсти те, від чого відмовились його старі. Й на думку йому не спадало, що завертали вони подарунки не через гнів, а щоби вся та пожива синові дісталась. Лесь був упевнений в одному: його старі сердяться на сина й не пробачать ніколи, бо від землі відцурався. Від землі своєї. «То все минеться, — заспокоював себе. — Головне, що вони в Україні, що з хати не вигнали, що не в Сибіру далекому й безмежному».

***

Згадка про батьків, яких не бачив навіть здалеку вже близько року, відтоді, як з центру почали доводити суворі плани хлібоздач у їхній області, боляче штрикнула в серце. Проковтнув її, як черствий окраєць, й відмахнув, мов колосок, який набридає лоскотом, коли лежиш у серпні на вкритому жовтою зрілою пшеницею полі.

Коли Олесь засинав, усе йому снилась ця блідо-вохрова, налита сонцем та підживлена землею, гладінь, це пшеничне море, що гойдалось під легким вітром. А він у тих нав’язливих снах брів ланом, розгрібаючи врізнобіч колосся мало не з його зріст. Він наче плив у приємній невагомості. Відчував крізь завісу дрімотного мороку, як руку різало жорстке збіжжя, коли він міцно утримував дозріле зерно. І як воно, те зерно, вогнем пекло долоню, аж хотілось розтиснути п’ятірню та відкинути ті дрібненькі насінини. Але страх, що пшеничка висиплеться на землю і там пропаде, примушував ще сильніше стискати кулак. Аж так сильно, що з кулака, як із рваної рани, починала стікати його в’язка селянська кров.

***

Від самісінького ранку навколо Тернового, який притулився у своєму кутку, під чорною шкільною дошкою, на якій зазвичай крейдою писали основні теми на тиждень, метушились занадто активні колеги, бігали від столу головного редактора Костя Юсовицького до секретарки-друкарки Соні, яку насправді звали Соломія. Соломія Левківська. Принаймні саме так її нарекли батьки, а їм, своєю чергою, порадив, зазирнувши у святці, піп. Коли Соломії виповнилося сімнадцять, попів мало не всіх відіслали куди треба було згідно з пролетарськими законами або перекували на лекторів, прийнявши розкаяння та виписавши їм партійного квитка. Церкви закрили, створивши в них клуби й книгозбиральні для малограмотних сільських мешканців. Лесь був посвячений у метаморфози, що стались із Соньчиним йменням. Тільки-но дівка прийшла до них працювати півроку тому, намагався закрутити із нею любов. А яка то любов, якщо люди одне одному не кажуть правди? Соломія ділилась із товаришем найсокровеннішим довгими літніми вечорами, коли вони стояли під пахучим кущем жасмину. Можливо, саме цей п’янкий запах і виводив її на одкровення, а можливо, у ній зароджувалось справжнє кохання, яке в самому Терновому нізащо не хотіло розбурхуватись. Він бажав лиш цілувати ці червоні вуста й торкатись цих пуп’янкових грудей. А думав завжди про Параску — позначену ластовинням бестію.

Соня віддалася на всі сто новим ідеям — підстригла волосся, й воно темною шапочкою обрамлювало її нафарбоване обличчя, принадилась до куріння. Друкувала, не випускаючи папіросу. Їй це личило, хто б що не казав. Соня час від часу носила чоловіче вбрання і всіляко намагалася показати свою рівність із мужчинами. Та до вільностей у коханні ця нова жінка ще не доросла. Хоч як Олесь не обробляв норовливу Соню, але старорежимна Соломія у ній таки брала верх. Якщо ж не зважати на стійку позицію дівчини щодо власної цноти, фахівцем вона була перевіреним, друкувала без помилок і зайвих питань… і давала цілувати себе в губи й обнімати донесхочу. У доволі юному віці вже була членом партії й неабиякою активісткою. Це, власне, її ініціатива — зібратись у рейд по селах, що не виконують план.

— Ударники преси, вилазьмо зі своїх нір! — голосно та заповзято гукала Соня, махаючи черговим номером однієї з харківських газет. — Наші товариші зі столиці створюють вагон-редакції. Хіба ми гірші?

Дівчина стояла на столі цього дня, як на диво, не в штанях, а в спідниці. Її міцні ноги привертали до себе увагу всієї чоловічої частини редакції. Мойра Крум — ще одна жінка, яка працювала пліч-о-пліч з Терновим, писала фейлетони й мала безліч коханців, не втрималась та зробила кілька хтивих, по-фейлетонівськи влучних зауваг щодо вовняних панчіх ораторки. Це не завадило Соні агітувати за термінове створення бригади активістів-робкорів. Усі негайно мали стати послідовниками столичних колег та виїздити в села, що опираються колективізації, аби на місті лінчувати пером «обмежених у своїх політичних поглядах селян».

Було Лесю на той час двадцять п’ять, хоча виглядав він старшим років на десять. Додавав йому віку суворий погляд з-під густих брів, міцна статура й високий зріст. А ще, хлопець терпіти не міг голитись. За тією щетиною ховав пухкі, надто дитячі губи. У його бороді вже пробивались де-не-де сиві волосини, хоча густа чуприна вилискувала чорним, мов воронове крило. Жінки таких, як Олесь, любили, їх вабила чоловіча сила, йому не випадало довго ходити півнем навколо дівки — самі чіплялись йому на шию. Може, тому, що багато хлопів полягло під час війни та за роки громадянського опору, багатьох посадили до холодних вагонів та відвезли по крицевій дорозі в північному напрямку, багатьох пустили в розхід за небажання підкорюватись новому ладу.

Товариш Терен зростав у атмосфері вічної внутрішньої боротьби між традиційним старим та ефемерним новим. Це нове, незвідане, вабило, відкривало нові