Читати книгу - "Подорож на край ночі"

— А якби ти, — спитав я його, — був німцем, ти б теж мене полонив? Тебе тоді, мабуть, нагородили б медаллю. Та медаль, певне, має якусь кумедну німецьку назву, еге ж?

Оскільки й далі нам не трапилася жодна людина, яка прагнула б нас полонити, ми зрештою сіли на лаві в скверику і з'їли бляшанку тунця, яку Робінзон із самого ранку грів у кишені. Тепер ми почули, як десь попереду гримотять гармати, щоправда, дуже далеко. Якби ж ті вороги зосталися кожен на своїх позиціях і не чіпали нас!

Потім ми вийшли на набережну й під бортом якоїсь напіврозвантаженої баржі довгими цівками посцяли у воду. Я й далі вів за повід коня, і він ступав позаду, мов велетенський собака. Біля мосту в хатині човняра, що мала тільки одну кімнату, на матраці лежав убитий — француз, командир кінних стрільців, що обличчям дуже скидався на Робінзона.

— Ну й бридота! — скривився Робінзон. — Терпіти не можу мертвяків.

— Найцікавіше, — відповів я, — що він трохи схожий на тебе. Не набагато старший за тебе й такий самий довгий ніс.

— Змучені люди всі стають трохи схожі одне на одного. Та якби ти бачив мене раніше, коли я щонеділі ганяв велосипедом! Тоді я був ого хлопець! Ох, друже, які я мав литки! То все від спорту, ти ж знаєш. І стегна які були міцні…

Сірник, яким ми присвічували, погас, і ми вийшли з хатини.

— Подивись, уже розвидняється!

За містом, край ночі, на версі пагорба заясніла довга сіро-зелена смужка-день! Ще один день! Принаймні один! Слід прожити щей цей, як усі попередні, що ставали дедалі густішим ситом, повним дзижчання куль і снарядних вибухів.

— Скажи, ти часом не збираєшся сюди й наступної ночі? — запитав Робінзон, прощаючись.

— Ох, друже, наступної ночі в нас не буде! Чи ти маєш себе за генерала?

— Я вже не годен навіть думати! — додав Робінзон. — Не думаю ні про що, розумієш? Тільки й гадки, як не загинути… Цього досить. Кажу собі: кожен здобутий день — це таки ще один день життя.

— Атож… До побачення, друже, хай щастить! — Нехай щастить і тобі! Може, таки побачимось!

Ми знову повернулись на війну. Затим відбулася сила всіляких подій, що про них розповісти тепер дуже важко, бо люди сучасної доби вже не спроможні зрозуміти їх.

Щоб тебе приймали й поважали, годилось притьмом заприязнитися з цивільними, бо, зоставшись позаду, вони, що довше тяглась війна, ставали дедалі лихіші. Я збагнув це відразу, тільки-но вступивши до Парижа. Збагнув і те, що в жінок наче вогонь між стегнами й отакенні пащі й руки, що залізуть тобі і в штани, і в кишеню.

Ті, що зостались, обернулися на солдаток і швидко навчилися сміливо, гідно й пристойно володіти спадщиною солдатів, не маючи при цьому жодної мороки.

Матері — медсестри й доглядачки, мучениці — не скидали довгих жалобних убрань і тим паче не розлучались із невеличкими свідоцтвами, які слушного часу через службовців мерії видавав їм військовий міністр. Зрештою, все якось уладнувалось.

Під час пишного поховального ритуалу всі, звичайно, сумують, а водночас думають і про спадщину, про подальші вакації, про гарненьку і, як кажуть, жагучу вдовичку, і про те, що самі вони, на відміну від уже померлих, житимуть довго, може, й ніколи не помруть. Хто зна…

Коли приходиш на похорон, усі вітають тебе, здіймаючи капелюхи. Це тішить. Саме тоді годиться поводитись добре, вдавати пристойність, не реготати гучно, а тільки нишком радіти. Таке дозволено. Нишком усе дозволено.

У війну танцюють не на терасах, а в підвалах. Солдати до цього ставляться стерпно, ба навіть більше: полюбляють такі розваги. Вони вимагають їх, тільки-но прибувши до міста, і їхнє поводження нікому не видається підозрілим. По суті, тільки сміливість підозріла. Як це — важити власним життям? Тоді вимагайте сміливости й від черви: вона така сама рожева, бліда та м'яка, як і ми.

Мені, власне, не було чого нарікати. Я навіть почувався вільнішим, завдяки бойовій медалі, яку заробив за поранення. Коли одужував, медаль привезли мені просто до шпиталю. Того ж вечора я подався в театр, показував медаль цивільним під час антрактів. Ефект незвичайний. То були перші медалі, які з'явилися в Парижі. Нечувана подія!

Саме тоді у фойє „Опера-Комік“ я познайомивсь із крихіткою Лолою з Америки і завдяки їй став потроху набиратися розуму.

Часом трапляються події, що сяють, мов зорі, на тлі безбарвних місяців, протягом яких ти, власне, по-справжньому й не жив. Той вечір в „Опера-Комік“ став для мене вирішальним.

Завдяки Лолі я неабияк зацікавився Сполученими Штатами й напався на неї з запитаннями, але вона не завжди знала, що відповісти.

Коли в подорож пускаються навмання, додому повертаються невідомо коли й невідомо як.

Тієї доби всі парижани носили якийсь мундирчик. Не мали мундирів тільки громадяни нейтральних країн і шпигуни, що, власне, те саме. Лола теж мала офіційну форму, до того ж досить гарненьку, оздоблену червоними хрестиками на рукавах і невеличкій, схожій на поліційний капелюх, шапчині, завжди кокетливо збитій набакир; з-під шапочки вибивались хвилясті коси. Лола приїхала допомогти нам урятувати Францію, признавалася вона директорові готелю, і хоч сили в неї небагато, зате серце щире. З Лолою ми порозумілися відразу, хоч і не цілком, бо я зневажав усілякі пориви серця. Просто я віддавав перевагу поривам тіла. Під час війни на серце покладатись не можна — в цьому я сам пересвідчився, та ще й як! Така наука не забувається.

Лолине серце було чуйне, лагідне й палке. Тіло — ніжне й вабливе, і годилося приймати Лолу загалом, таку, як є. Лола, зрештою, була шляхетна дівчина, тільки, на жаль, між нами поставала війна, неймовірне шаленство, що спонукало половину людства (закоханих і ні) посилати другу половину на бойню. Отже, ця вбивча манія так або так обтяжувала наші взаємини. Я намагавсь якомога краще скористатися своїм одужанням і нітрохи не прагнув знову потрапити на цвинтарі бойовищ; гуляючи містом, на кожному кроці усвідомлював разючу абсурдність кривавих битв. Усюди запанувала несвітська брехня.

Проте я практично не мав шансів уникнути війни. Не мав жодних зв'язків, потрібних, аби уникнути її лабет. Серед моїх знайомих були самі злидарі, тобто люди, чия смерть нікого не хвилює. Аж ніяк не випадало сподіватися, ніби Лола допоможе мені влаштуватись у тилових частинах. Хоча вона була лише сестра-жалібниця, я не міг собі уявити, що в когось (окрім хіба Ортолана) більше войовничого