Читати книгу - "Сад спочилих котів"

б назвати попереком); підніс до очей. Але крабові чомусь — можливо, і з якоїсь цілком зрозумілої причини — не до вподоби, що його отак підняли й розглядають. Він чеберяє клешнями, намагається роздряпати Джюнейтові зап’ясток, поранити до крові (чи можна собі уявити те, що ми називаємо раковою хворобою, окремо від крові?). Борсатися, далебі, марно. Якщо краба вже отак ухопили, то просто неможливо взяти себе самого в клешні та врятуватися. Утім, краб силкується добитися неможливого не тільки клешнями, а й задніми ніжками — то витягуючи їх, то безладно розмахуючи ними врізнобіч, він намагається змусити свого кривдника відпустити його. Водночас видає пронизливі розлючені звуки.

Джюнейт — не з тих людей, які підігріватимуть цю лють та втішатимуться, що поставили себе на місце Бога; він миттю викидає краба в море й лягає на гладеньку скелю смагнути на сонці.

Він лежить долілиць. Сонце — у сузір’ї Рака. Краб у кожному разі під каменем. Під ним. Джюнейт під тягарем сонця от-от задрімає.

Зненацька десь поблизу лунають недавні розлючені звуки (у кожному разі в них насамперед чується відвага). Джюнейт розплющує очі, обертає голову в бік звуків і зустрічається поглядом з крабом, який розмістився за піваршина від нього. Вони, направду, дивляться один одному у вічі (якщо кажуть: зазирнути у вічі смерті, то чому не можна зазирнути у вічі крабові?). Вони бачать один одного напрочуд добре. Обмінюються поглядами. Звуки від краба линуть пронизливі, розлючені; Джюнейт здогадується, що краб виліз із моря та видряпався на скелю, аби напасти на нього. Він так стоїть, ніби готується розігнатися (чи це одчайдушність, чи витребеньки? Божевільне прагнення пробудити в того, хто перед тобою, неприязнь та лихе ставлення? Щоб після цього нити й верещати?); уганяє свою лють в задні ніжки та клешні. Безперечно, він кинеться, нападе.

Джюнейт спирається руками об скелю, підводиться. Краб уже — там, де щойно лежала його голова. Вони завмерли та дивляться один на одного; перший — з вершини свого високого зросту (де око, там і вершина); другий — зі скелястого простору; не вищий, ніж палець. Краб знову кидається вперед (там у нього Джюнейт — відступу не існуватиме. Джюнейт відтепер — єдиний напрямок для нього в цілому світі).

На думку Джюнейта, це взаємна розмова, щоб звести квити.

Перед крабом стоїть ворог. (Ворог, якого обрав, чи обрав, бо ворог?) Його потрібно знищити. Людина навпроти краба відтепер також не найвища істота (вочевидь, ні); вона погодилася бути йому ворогом.

(Кажуть, ті, хто народилися під твоїм знаком, хочуть, аби їх хтось оберігав, піклувався про них і тішив лестощами… — Найпаче лестощами… — Після цього Раки готуються до нападу; на того, хто їх оберігав, піклувався про них і тішив лестощами; вони самі створюють нагоду для нападу, якщо потрібно, вигадуючи привід…)

Джюнейт спробує битися на рівних. (Себто оголений, як тварина.) Інакше те, що робить краб, можна, далебі, розцінювати як спробу самовбивства, або ж — це синоніми — спонуку до його вбивства.

Як розповідав Джюнейт, краб ніби страшенно образився й розсердився саме на якийсь із його вчинків, а не решти товариства.

Отож заплямовану крабову честь може омити тільки кров їхнього поєдинку, що має закінчитися смертю когось із них. Височина ворога — неважлива. Котрийсь із двох повинен загинути.

(Кажуть також, що один із прийомів Раків — це набридати та дратувати, сподіваючись, що їхні примхи безперестанку терпітимуть. Чого вони в такий спосіб досягають?)

Краба зіштовхують палицею в море; всі, хто зібрався навколо Джюнейта, гуртом домагаються, щоб істота відмовилася від свого божевільного заміру. Моторист, власне, той хлопець, який, пірнаючи, дістав краба з моря, уважає, що тут виручить тільки палиця, яку приніс нагору. (Я тебе створив, я й уб'ю. Кожен гадає, що це одне з його найосновніших прав. Чи так легко спростувати це судження?) Однак моторист зіткнувся з перешкодою.

Краб знову та знову видряпується на те місце, звідки його спихають. (Мабуть, моторист оскаженів. Інакше хіба це по-людському так думати?); з-поміж усіх він знову та знову обирає саме Джюнейта, показує, як гарячкує, несамовито хоче напасти й готується до бою. (Чи це намагання приховати власну невпевненість?)

(Ти таки набрид… Кажуть, Раки розчаровують не помислами, а поведінкою, віддаляють людей від себе та охолоджують їхні почуття. Вони стараються якнайефектніше приховати власну невпевненість. Хоча чому їм не почуватися б упевненими? Хай там як, а зовні — але зовні, тільки зовні… Урешті-решт, нащось їм таки потрібен міцний панцир — не видно жодних причин, які стояли б цьому на заваді.)

З погляду людей, ця справа поступово набирає кровожерливих обрисів.

Краб укотре вирізняє Джюнейта з-поміж решти, та щойно він кидається на нього, йому на спину опускається палиця моториста. На ній тепер видно гострі цурпалки, вона тріщить на спині у краба. Та мінлива синьо-зелена спина вже не така, як була. Джюнейт картає себе, що вчасно не закричав, не встиг запобігти діям моториста. На його обличчі, навіть по всьому тілу застигли ознаки каяття.

Тепер краб у воді. У заглибині під скелею, у заломлених сонячних променях. Дрібні хвилі вряди-годи огортають вибоїну й відкочуються назад. Краб постійно залишається під водою. Однак вода навколо нього то густішає й піниться, то стає рідшою й прозорішою — людям угорі це здається зоровою оманою. (Хто тепер запитає у краба?) Утім ці дрібні хвилі посилають вістки світові, що розпростерся поза крабом. Вони звіщають про смертожиття. Поширюють довкола запах смерті, повідомляють живих, що їх чекає їхня доля; виманюють з-під каменів сотні морських сколопендр.

Ті збираються довкола краба, накидаються на нього по двоє, по троє. Краб останніми зусиллями, із рештками гідності, кволими рухами намагається відігнати їх; він і не відає, що дедалі невпинніше розповсюджує запах конаючої плоті, яка так приваблює їх.

(Убити себе власноруч — себе вбивають й руками іншого… Колись я часто нагадував тобі про той фільм; «Бланш» Валер’яна Боровчика стане гарним прикладом на ці мої слова — раз така мова, то я гадаю: цей учинок не потрібно скоювати потайки та криючись, аби набити йому ціну, прикрашаючи своє нещастя або ж божевілля й відчай. Для тієї справи потрібно знайти хоч якийсь мотив

(Мені згадується Дріє Ля Рошель[11]), братися за неї тільки так. (Згадаймо персонажа «Бісів» Кирилова; а заодно й настільки реального — себто такого, який жив серед людей, перебував у них на очах й торкався до них — письменника, митця, інтелігента). Нермі Уйгур якось говорив: