Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Приходь, — погодився головред. — Ми збираємося щопонеділка після уроків.

Усе так просто! Лінці хотілося їх усіх розцілувати.

* * *

Адріан поскладав книжки й фарби до великої торби, а тоді вийшов із класу. Він радів вільному пообіддю, нарешті надолужить усе згаяне. Після занять доводилося ще раз уважно перечитувати конспекти й намагатися розібратися в тому, що він насилу розумів навіть по-польськи. Усе це страшенно втомлювало. Тітка, мабуть, знову розпитуватиме, як він дає собі раду, чи встиг із ким-небудь подружитися. Мало того, що в нього нічого не виходило, то ще й доводилося без кінця про все розповідати. Або брехати, буцім усе класно. І те, й інше, було неприємно.

— Агов, — наздогнала його якась дівчина. Раніше він бачив її в їдальні. — Підеш увечері до клубу?

Оце й усе, що йому вдалося зрозуміти.

— Ні, — відповів Адріан. — Я мушу…

І раптом помітив у її очах… зневагу? Він почувався, як мала дитина.

— Ти ніколи нікуди не ходиш, — сказала дівчина. — У тебе якісь проблеми?

Зараз подумає, що в Польщі страшні злидні, і в нього немає грошей на clubbing.

— Ні, чого це? Просто в мене багато роботи.

— Цікаво, усі поляки такі… працьовиті?

— Ніякий я не працьовитий.

«Вона думає, що я зубрилка, — подумав Адріан. — Такий собі freak».

— Ну, то пішли з нами, усі там будуть, — вона підбадьорливо посміхнулася. О восьмій у «The Angel». Якщо не знаєш, де це, можемо зустрітися в метро.

ЛИСТОПАД

Папка: Робочі копії

Від: [email protected]

До: [email protected]

Чорт, я постійно думаю про те, що ти мені написала, про те, наче бачила мою маму в цій друкарні. Я страшенно розсердився, бо був переконаний, що тобі це просто привиділося, і все-таки ти пишеш про це, хоча й знаєш, що я далеко й не можу цього перевірити. А якщо це правда? Що мені робити? Батькові не скажу, бо в нього й так купа проблем. Ні, мабуть, це таки неможливо. Я вчора весь день ходив, як непритомний, нарешті пішов на вечірку. Тут усі страшенно бухають. Не те, щоб більше, ніж у Польщі, може, я просто не ходив тут нікуди, ти ж мене знаєш. Я познайомився з однією дівчиною… Її звуть Джил. Вона приємна, а зі мною тут майже ніхто не спілкується. Додому повернувся на світанку. У суботу, певне, знову піду кудись розважитися, принаймні не думатиму про маму. І про те, що ми з тобою продовжуємо віддалятися одне від одного. Ти теж це відчуваєш? Я сумую за тобою.

Адріан.

Папка: Надіслані

Від: [email protected]

До: [email protected]

Пробач, що я вчора не написав, але був на вечірці й пізно повернувся. Тут постійно якісь parties. Чесно скажу, якби я захотів, міг би розважатися щодня. Принаймні я трохи розслабився. А що стосується того нещодавнього мейла, Лінко, то… Це справді неможливо, Тобі, певне, здалося, моєї матері там, у друкарні, просто не могло бути. Зрештою, Ти мало її бачила, трапляються схожі люди, це точно не вона. Я цього навіть батькові не казатиму, бо він лише рознервується. Мама не працює, після інфаркту це не рекомендується. Зрештою, вона писала мені, що й досі без роботи. Дякую за інформацію, та я переконаний, що Ти помилилася. Це не вона й час облишити цю тему, ОК? До речі, як там Твоя робота? Даєш собі раду?

Аді

* * *

«Як із роботою? — думала Лінка, усе ще розлючена після Адріанового листа. — Наразі ніяк. Ніхто не дзвонить, нікому я не потрібна. Адже гарних дівчат тисячі, чому саме на мене мають звернути увагу?»

* * *

Мобілка задзеленчала на уроці фотографії, яких було два на тиждень. Сьогодні теоретичне заняття проводив Ромуальд Р. Чи вчителя справді так звали, чи це був лише псевдонім — цього Лінка не знала. Ніде правди діти, він робив суперові фотографії, хоча дівчину й дратував його тон, усі ці його: «Мене звуть Ромуальд Р.», його старанний прикид, наче він одягався принаймні годину, і до цього — наймодніші окуляри Ray Ban, на вигляд звичайнісінькі, просто чорна оправа і все. Звичайно, що деякі дівчата захоплювалися Ромуальдом, навмисне ставали ближче й намагалися спокусити його поглядом чи сміливим викотом. Лінці було байдуже. Вона воліла четвергові уроки з пані Юлією. І не лише тому, що це практичні заняття, і їй здавалося, що вона кожної хвилини дізнається щось нове, всотуючи слова пані Юлії наче губка, а ще й тому, що вчителька була абсолютно незвичайною людиною. Поруч із нею всі почувалися прекрасно, для кожного вона знаходила добрі слова. Іноді Лінка думала, що пані Юлія — чарівниця, якій завжди вдається сказати те, чого від неї найбільше чекають. Зате Ромуальд говорив те, що думав. От і вся різниця. Проте його уроки Лінка теж любила. Якщо, звісно, він не дорікав комусь невіглаством чи відсутністю смаку.

Уроки полягали на тому, що учні переглядали купу фотографій — переважно відомих майстрів, але траплялися й молоді, незалежні митці. Це був так званий Street, тобто вуличні фотографії. Переважно комічні. Сьогодні Ромуальд приніс їм свої. Кепкував із відпочивальників на пляжі в Мендзиздроях, закоханих на Барбакані, дрібних злодюжок на лавках під багатоповерхівкою, мешканців маленького містечка, які поспішали до костьолу. Польська мозаїка з добре знайомими героями й сценками. Такі фотки вони мали робити й для «Репотеки».

Вібрування телефону примусило Лінку відірватися від розглядання фотографій кафе в центрі Варшави. Дівчина знітилася й спершу хотіла просто вимкнути свій допотопний телефон, але зиркнула на номер. «Це з агенції!» — подумала вона і, пробурмотівши щось про важливі родинні справи, вийшла із класу, ризикуючи наразитися на догану, бо користуватися мобілками в ліцеї було заборонено.

За кілька днів до цього вона розіслала фотографії й автобіографію до кількох агенцій, які викликали в неї довіру. Зазвичай ішлося не лише про роботу моделі, а й про іншу тимчасову роботу. Дівчата могли підробляти гостесами чи танцівницями, хай що це означало.

— Так, звичайно, я можу прийти сьогодні, — сказала Лінка. — Що потрібно принести із собою?

— Ми тебе на місці сфотографуємо. Принеси купальник, якісь легінси й обтислий топ.

«Чудово», — подумала Лінка, закінчивши розмову. Сякий-такий купальник у неї був, із легінсами гірше, таких речей вона не носила. Зазвичай ходила в джинсах і футболці. Вона звільниться о третій, бо ще ж збори редколегії газетки, до агенції треба встигнути на п’яту. Доведеться заскочити