Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Пароль «Dum Spiro…» 📚 - Українською

Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

191
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пароль «Dum Spiro…»" автора Євген Степанович Березняк. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 52
Перейти на сторінку:
«сєвєрком», а за ним штовхають Ольгу в навушниках. Схопили за роботою. Ольга помітила Татуся, Стефу, запручалася:

— Пустіть, гади!

Її вдарили. Похитнулася, але не впала. Зробила крок у мій бік. Сіла на лаву. Тепер між нами лише тонка дощана стінка. Ольга відповідала на запитання чітко, голосно. Я зрозумів: не з німцями — зі мною розмовляє[9]. Допитував капітан у чорному мундирі. Перекладав літній чоловік з глибокими залисинами, одягнений у цивільне. Я бачив його кожен раз, коли він нахилявся.

— Хто така?

— Хіба не видно?

— З ким працювала?

— Одна.

— Агентура?

— Нема агентури. Все сама. І не кричіть. Я і так добре чую. Це у мене професійне.

— Фрейлейн весело. Фрейлейн жартує. Скоро тобі, стерво, буде не до жартів. Лягай! Обличчям ниць!

— Не ляжу, можете стріляти в обличчя.

— Це для тебе занадто легка смерть. Раніш, ніж я вистрелю в твої волошкові очі, ти ще у мене потанцюєш. І заговориш. І підпишеш, що нам треба. І не думай, що загинеш героїнею, що твої більшовики згадають тебе добрим словом. Ти здохнеш, а твоїх батьків — ми вже подбаємо про це — зашлють до Сибіру за доньку-зрадницю.

Що робити? Стріляти? Уб'ють Ольгу, Татуся, Стефу. Сам загинеш і провалиш справу. А якщо це зрада? Якщо все знають?

Глухі удари. Пронизливий крик. Стогони. Голос Врубеля:

— Ніц, ніц, ніц не вєм! Не бачив, не знаю!

Єфрейтор несе з хати мій темно-синій костюм. Знов удари.

— Чий костюм?

— Мій.

— Доннер веттер! Чий костюм?

— Мій. Купив у біженців. Матеріал добрячий.

Тупіт чобіт. Шурхіт сіна. Здається, почали скидати.

І штиками, гади, штрик-штрик. Ось-ось доберуться. Лежу. Закашляєш, поворухнешся — кінець.

З хати виносять продукти, одяг. Ганяються за курми. Голос Ольги:

— Вам тільки з курми і воювати. Скільки це триває? Годину? Півтори?

Чую: «Фойєр! Фойєр!».

Загрожують підпалити. Хата, стодола — все спалахне вмить.

Тупіт. Кроки. Тиша. Обережно підняв дошку: нікого. Засідка? Але і залишатися більше не маю права. Можуть повернутися, підпалити хату… Добратись би до лісу, попередити Грозу, Грушу, польських товаришів…

І знову дозволю собі невеликий відступ.

На одній зустрічі з молоддю, розповідаючи про розвідгрупу «Голос», я одержав записку такого змісту: «Чому ви не допомогли Ользі, Врублю? Як би ви поводилися тепер в аналогічній ситуації?»

Важкі, нестерпно важкі питання. Той, хто задавав їх, певно, й не гадав, як боляче вони відгукнуться в мені.

Проте добре розумію нетерпіння запитуючого, бо живе в нас і вічно житиме святий закон побратимства: «Сам погибай, а товариша виручай».

А коли не можна! Коли не маєш на це права!

І здається мені, мій незнайомий друже, що уява твоя про роботу розвідника досить-таки поверхова. Мовляв, все просто: смокінги, фраки, білосніжні манішки, прийоми. Полковники, які за коктейлем чи картами видають надсекретні таємниці. Явки в розкішних котеджах. Генерали, наче створені для того, щоб їх викрадати разом з портфелями, де зберігаються таємні плани самого фюрера. Розкішні жінки. Шалена погоня. Перестрілки.

Я знаю, інколи і таке можна побачити на пригодницькому екрані, прочитати в деяких «шпигунських» книжках.

Тільки в житті все буває складніше і трагічніше. Доля розвідника…

Уявіть собі чекіста (мені недавно розповіли цю історію), якому вдалось три роки прослужити у військах СС. Сотні разів дивився він у вічі смерті. І загинув напередодні Перемоги. Не від ворожої, а партизанської кулі: підвів мундир.

Життя розвідника… А коли ти мати і твій син — комсомолець-підпільник — знає, що ти на службі у самого шефа гестапо — секретаркою-перекладачем. І в погляді сина ти постійно читаєш презирство й огиду. На твоїх очах його пораненого у двобої з гестапівцями допитують, мордують. Ти не маєш права видавати себе жодним жестом, жодним поглядом ні перед ворогом, ні перед ним: і твій син, твоя кровинка, твоя гордість йде на смерть, так і не дізнавшись, що кожен твій крок і цей останній, на лезі ножа, наближає перемогу, що тобою, вірною донькою партії, майором Комітету державної безпеки, Героєм Радянського Союзу пишатиметься Вітчизна. І єдине гірке щастя випадає вам: бути похованими поруч, навіть в один день — у визволеному від гітлерівців місті.

Я бачив цю могилу на старому Ризькому цвинтарі. Списав слова, викарбувані на білому мармурі: «Герой Радянського Союзу, майор Державної безпеки Лідія Калнинь і червоноармієць, підпільник Янош Калнинь — 12 травня 1944 р.».

Доля розвідника… Буває, тільки від одного твого слова залежить життя, і ти мовчиш, хоч знаєш наперед, що шматуватимуть твоє тіло. І буде камера смертника, і востаннє — небо, зорі, зелена трава на тісному тюремному квадраті, і стіна, викладена червоною цеглою, щоб не залишалось плям.

І перед твоїми очима, поки не згасне в них сонце, стоятиме майстерно виготовлена фахівцями з гестапо фальшивка, адресована твоїм товаришам, «документ», що тавруватиме тебе як зрадника.

Як тоді? Що може бути жахливіше цього? А ще страшніше, втиснувшись у сіно, лежати і слухати, як б'ють по щоках дівчину, майже підлітка, затамувавши подих, скрутившись у клубок ненависті бачити, чути, як мордують твоїх товаришів, — більшої муки мені не довелось і, сподіваюсь, ніколи не доведеться зазнати. Кинутися на допомогу, почувши крик Стефи, тупіт чобіт — саме таким було моє бажання. Стріляв я непогано, і, напевно, вбив би кількох гітлерівців. Що мене стримало? Завдання. Нерівний бій (солдатів було до тридцяти) закінчився б загибеллю всіх нас, провалом справи.

А що порівняно із завданням, од виконання якого залежала доля багатьох людей, значила загибель двох-трьох гітлерівців, моє життя?

… У лісі тихо. Тільки сосни гудуть. Мліє під вересневим сонцем папороть. Лежу в густому чагарнику, осмислюю трагедію цього дня.

Схоплені Врублі, Ольга. Рація в руках у гітлерівців. Але обшукували недбало. Отже, полювали тільки за рацією? Запеленгували? Можливо. А що, коли… Скомський?.. І я згадав, що сьогодні в мене з ним зустріч. А якщо він видав? Син поміщика. Кого залучив? Де твоє класове чуття, Євгене?

Але ж усі ці дні він давав інформацію. Цінну інформацію. Дорого обійшлася вона вермахту. Ні, не схожий Скомський на зрадника…

Кроки… Він. У тій же мисливській куртці. Чимось стривожений, Я тихенько крякнув качкою.

— Капітане?! Живі?

Юзеф уже знав про нашу біду. Бачив криту німецьку машину з антенами. За цією машиною в бік Кракова промчало ще дві із солдатами. З однієї — чи не здалося? — чув голос Ольги Совєцької. Вона співала: «Прощай, любимый город»…

Машини з антенами. Значить, запеленгували.

— Вам не можна тут залишатися, пане капітан. Німці з хвилини на хвилину можуть нагрянути сюди з собаками.

Юзеф

1 ... 17 18 19 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пароль «Dum Spiro…»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пароль «Dum Spiro…»"