Читати книгу - "Биті є. Макс"

– Ти де? – почув голос батька.

Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.

– Не чекав? Може, плани були? Не перебив? – Макс ходив просторою вітальнею номера «люкс» п’ятизіркового готелю «Аміго», що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.

– А ти хіба надовго? – спитав врешті.

– Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, – Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.

– Ну! То кажи, що за гарячка, – буркнув Сердюк-старший.

– Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?

Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.

– Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.

– Зараз і обмізкуємо.

– Ну, добре, добре… – недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.

– Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?

– Сто відсотків!

– Ні!

– Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.

– А десяти відсотків тобі мало?!

– Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…

– А інші – теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.

– І тобі?

Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.

– Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка – недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них – десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! – замовк, розстроївся. – Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…

– А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? – Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.

Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.

– Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?

– З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.

– То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.

– Тату… Ми не про свята!

– Та чого ж ти такий упертий?! Усе «тату» і «тату»! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.

– Упораюся…

– Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… – зиркнув на сина із прикрістю. – І що тебе муляє?

Макс усміхнувся тоскно.

– Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага – важка.

Чонган замахнувся на надважку Готель «Radisson SAS Royal». У «люксі» італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпетки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети – як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!

– Дюк, друже! Мій перший секс! – знущається. Обнімає Макса, очі сміються.

– Ще раз згадаєш…

– Ані слова! Забули! – посмішка не торкається губ, зітхає-бідкається. – Та хіба таке забувається?…

– Ти став геєм? – дивується Макс.

– Чого б це? – Чонган врешті не втримується, регоче. – А ти? Я ж теж – твій перший секс. На чоловіків заглядаєшся?

– Чого б це?

– А… То добре! Тоді я спокійний. Як нап’юся до нелюдського скотства, ти мене… Так? Ти ж мене не зґвалтуєш?

І як його заспокоїти? Зґвалтувати, чи що?!

– Чонгане! Ти кому-небудь розповідав… про те наше наївне неподобство?

– Так! – киває. Задумується. – Ні! – дратується. – Дюк! Скільки можна? Я прагну забути, а ти…

Макс дивується безмежно.

– Чонган… Зараз ти мене трахаєш! Ти це розумієш?!

Чонган сміється:

– Ну, краще вже я тебе, ніж ти мене!

Хапає Макса за руку – годі вже, спішімо святкувати, поки знову не розбіглися на роки: китайський ресторан – там файна компанія чекає, потім у «Sea Grill», бо столик замовив ще півроку тому, а звідти до Чонганового земляка, що у нього тут вілла з усіма вигодами для цілодобового бешкетування. І жодної камери спостереження. І жодної шпарини для папараці. Перевірено – отам усе і помирає. Чонган спеціально зі Штатів прилетів, аби розтрощити власний мозок у мотлох: ані думки… Суцільні інстинктивні жадання…

– Ти чого хочеш, Максе?

– Поговорити…

Чонган – друг. Чонган тільки прикидається, що його мозок уже у мотлох.

– Поговоримо, – обіцяє у салоні «роллса», що він мчить їх до китайського ресторану. – Завтра під вечір. Коли свято відхаркаємо. Для мене, взагалі-то, ваш Новий рік не свято. Так – привід. Але гріх не скористатися.

– Довго чекати, – цідить Макс.

– Є заради чого! – переконує Чонган. – Яка зараз розмова? Спішимо! Друзі чекають! А опісля… Опісля ми станемо набагато відвертішими. От побачиш! Після неподобств – таке спустошення. Тільки й вистачає, що на відверті розмови.

Макс не жадає неподобств. Та вигадливий Чонган заздалегідь розставив пастки: і не хочеш, а вляпаєшся. Китайська горілка ханшина, що у Піднебесній її з гаоляна (а по-нашому з проса) женуть, смердить, підла, немилосердно, але мізки паралізує вправно: опісля ханшини усе – тільки гуд і кльово! Качка по-пекінськи? З цими… дівчатками у бікіні? Несіть! Дикі танці посеред китайського ресторану, кальян і телепортація до «Radisson SAS Royal», що тут і є той славетний ресторан «Sea Grill», у якому Чонган півроку тому замовив столик і окуня з мідіями. Оце – морський окунь? Серйозно?! А можна струшувати сигаретний попіл окуню в порожні очі?! Ні? А якщо заплатити? Кому? Ну, окуню, звичайно. Перепрошую! А ви не знаєте, від чого він помер?! Він, часом, не потонув?…

Коли перекочували до вілли Чонганового земляка, перед очима Макса коливалися чудернацькі геометричні хвилі –