Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.

– Що там, на півдні Франції? – повторив уперто.

– Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!

– Не психуй, брате, – іронічно усміхнувся Гоцик. – Мені начхати на твої таємниці.

– Що за маячня? Які таємниці?! – Ілія відчував, як до очей підступають сльози. – У мене тільки одна таємниця…

Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…

– Я у квітні народився… – сказав тьмяно. – Першого.

– Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!

Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.

– Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.

– Чому? – Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.

– Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці – червень і липень. Тож і діти народжуються… – Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. – Я вірив… Що тато загинув у морі.

– Живий?

Ілія кивнув.

– Він… бухгалтер. Я йду… убити його, – прошепотів так відверто, що і сам повірив.

А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти – сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І – пикою у стільницю! Раз! І – жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.

Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.

– Пішли, брате… – сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.

Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.

Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли – справи кепські.

– Заблукали… – Гоцик роззирався шулікою, наче он вони, людські хати, зараз же і вискочать перед очі.

Та навкруги – тільки природний, знівельований білим ландшафт.

– Твою наліво! – розгублено шматував поглядом білу завісу: дайте іншого кольору! – Капєц!

– Тобто… повний капєц? – насторожено запитав Ілія. – Тепер ми… помремо?

– Не сьогодні!

Ілія бачив: Гоцик ховає сумніви. Скинув рюкзак, ворушить плечима – розминає, усміхнувся Ілії задьористо.

– Зараз… Хвилину перепочину і підемо. Та бути такого не може, щоб даху не знайшли!

– Звичайно. Ти… не журися. Знайдемо дах. І години не мине, як знайдемо, – Ілія відчував гостру потребу підтримати цього сильного безалаберного шибайголову, якого доля дала йому в супутники. – От згадаєш мої слова… – прошепотів. Замовк і раптом додав: – …Брате.

Гоцик плюнув на сніг, накинув рюкзак на плечі, посунув далі.

– Доганяй! – прохрипів. – Дня того лишилося – дуля! За годину смеркатиме.

Ілія бадьоро крокував за Гоциком, серце співало. Щось змінилося щойно! От тільки-но! Іліїне тіло не відчувало втоми. Нирки не нили, підшлункова пішла у підпілля – ані натяку на хронічні болі. Дивився у спину Гоцика. «Брате, – думав захоплено. – Ми дійдемо! Я… стану безсмертним і багатим, і як усе вигорить, обов’язково поділюся із тобою. Усім, напевно. Але до того, вибач! Не можу розповісти… Та й хто повірить? Тарган, що розмовляє. Алхімік. А я вірю! Хай усі повиздихають од сміху, а я вірю… Тому ми дійдемо! Ми ж не дурні пастухи, щоб за примарними багатствами, закопаними біля іспанської церкви, ганятися. Безсмертя варте важкого шляху. Обов’язково дійдемо…»

Та Гоцик рухався не так оптимістично. Хитався, переставляв ноги важко-непевно. Зупинявся щохвилини.

– Тільки відхекаюся, – похмуро повідомляв Ілії.

Ілія кивав – звичайно. Уперше за увесь час подорожі пішов уперед – мовляв, йди по моїх слідах, брате, так тобі легше буде. Озирався: ти як? Гоцик мовчки сунув услід.

– Хочеш, рюкзак твій візьму? – запропонував Ілія легковажно.

– Краще під ноги собі дивися, – відказав Гоцик і сів на сніг. Розчистив його рукавичкою – під снігом крига. Вдивлявся: річка яка? Озерце замерзле?

– А що під ногами? – почув чорнявого. – Біле покривало чорної безодні?

Ілія сунув далі – по білому рівному. Зробив кілька кроків… Під ногами дзвінко надломилася тонка скоринка великої, засипаної снігом, ополонки. Ілія не встиг вдихнути і вжахнутися – крига розсипалася, і він полетів у льодяну каламуть.

Гоцик почув, як ламається лід. Підняв очі: Ілії не було. Біля чорної пащі ополонки на снігу – тільки рюкзак. І чорна лакована шкатулочка: певно вилетіла з-під светра.

Гоцик спробував підвестися, та сили розбіглися, поховалися.

– Сука!

Зціпив зуби, поплазував до ополонки. За метр зупинився. Лежав на снігу, матюкався, розстібав куртку, стягував штани, взуття. Покинув одежу – до ополонки. Занурив руку у льодяну воду, намагався намацати Ілію.

– Глибоко… – Гоцика трусило від холоду.

Роззирнувся розгублено, наче звідусіль уже спішила допомога. Та чужа зима красномовно мовчала.

– Та щоб ви усі повиздихали! – щосили крикнув у німий простір, і все навкруги одразу наповнилося звуками. Зарипіли голі дерева, закаркали круки.

Гоцик не чув. Ухопився за край ополонки, підтягнувся ближче до неї і упав у брудну темну воду.

…Ілії було добре. Пізніше, коли знову захоче жити і усвідомить – смерть уже обійняла, тільки поцілувати не встигла, – він довго ламатиме голову над карколомним запитанням: чому несподівана близька загибель так надихає і заспокоює?

Але тої миті, коли після двох відчайдушних спроб дошкрябатися до рятівного повітря Ілія повільно, покірно і німо опускався на дно озерця, неймовірне блаженство огорнуло його, звільнюючи від страхів, відповідальності, обов’язків і проблем. Куце життя розляглося перед очима чудернацьким пасьянсом, нашіптувало: більше карт у Іліїній колоді немає. «Ну, що ж… Немає, так немає», – думав байдуже. І посміхався мамі, що вона із гнівом розкидала красиво викладені тузи і шістки, тяглася погладити сина по голові. Колись у дитинстві у Ілії були розкішні чорні кучері. Мама любила розчісувати синове волосся.

Від давнього спогаду стало тепло. І дуже боляче. Чиясь нахабна рука виривала Ілію із оманливого блаженства, тягла за волосся нагору.

Ілія знову захотів жити тої миті, коли почув над головою різкі крики круків. Метушливо і безпорадно замолотив по воді важкими, як колоди, руками – намагався учепитися за край