Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Давай! Давай! – шепотів з останніх сил.

Ілія вишкрябався на лід першим. Скрутився за метр від ополонки – трусився у мокрому одязі, розширеними від жаху очима спостерігав за Гоциком.

Гоцик тонув. Матюкався, хапався на край ополонки, намагався заскочити на лід, та раз у раз вода смикала хлопця – йди до мене! Гоцик летів у каламуть, виринав і знову намагався вилізти на лід.

Ілія спробував подумати: «Треба рятувати… брата». Та думка заклякла на слові «треба», деформувалася. «Тікати… Треба тікати з льоду!» – билася і згасала, бо сил думати – не було. Не те що тікати з льоду.

Гоцик укотре виринув на поверхню, навалився на край ополонки. Лід проломився. Ополонка поширшала. Під ногами – дно. Гоцик зіп’явся на ноги: він був ще у воді, але уже розумів: врятований… Бив лід, як той криголам, пробивав собі шлях до берега. Крок! Другий! Земля…

Радості не було. Тільки холодний важкий страх. І щоб відігнати його подалі, Гоцик підняв підборіддя у небеса і закричав щосили, відчайдушно і моторошно. Дивна, трагічна картинка. У білому просторі нерухомо лежав невисокий чорнявий хлопчина у важкій мокрій одежинці. А неподалік голий міцний парубок по-звірячому вив у височінь.

Гоцикові мізки закрутилися, перш ніж остаточно заледеніло тіло. Відламав гілку від дерева, побіг до замерзлого озерця. Розчищав гілкою сніг, сунув до Ілії. Дістався. Розвернув чорнявого на спину, поклав йому на живіт рюкзак і чорну лаковану шкатулку. Ухопив на комір і поволік до берега.

Шлях у кілька метрів затягся на кілька хвилин. На засніженому суходолі Гоцик відпустив комірець, без сил упав поряд із Ілією, зазирнув у його скляні очі.

– От тепер… ми помремо, – сказав.

Ілії дуже хотілося усміхнутися братові, та обмерзлі вуста скривилися у дикуватій жалюгідній гримасі. Спостерігав за тим, як Гоцик важко підвівся, знову побрьохав до озера. «Матір Божа! – вжахнувся. – Куди це він?»

Гоцик забрав з льоду свій одяг, заходився вдягатися. Натяг светр, відклав куртку, нахилився до Ілії, взявся його роздягати. Гоцикові руки і рухи перемішалися в Іліїній голові із чорними хмарами, що вони несподівано наступали звідусіль. Та перш, ніж Ілія втратив свідомість, холодними задубілими пальцями обхопив зап’ясток Гоцика і прошепотів:

– Шкатулка… Й усе інше. Тобі, брате…

Гоцик дістав зі свого рюкзака сухе спіднє.

– І я для тебе подарунок маю. Коштовніший за твою дріботу, – цокотів зубами, натягав на голого Ілію сухі кальсони, шкарпетки, футболку.

Віднайшов у Іліїному рюкзаку светр, спортивні штани. Обмотав йому кінцівки шаликами і рушниками. Перетягнув Ілію на його ж задубілу куртку. Зверху поклав Іліїн рюкзак. Вкинув до свого рюкзака чорну лаковану шкатулочку й учепився на комір Іліїної куртки. Смикнув. Спробував зрушити з місця.

– Ну, що? Поїхали?

Іліїна куртка примерзла до землі.

Смеркалося. Надії вижити невблаганно згасали разом із похмурим зимовим днем.

Синьйор Деметріо Бонвіссуто у свої сімдесят п’ять, на думку членів місцевої комуни, цілком виправдовував ім’я і прізвище, бо Деметріо – це той, хто любить землю, Бонвіссуто – той, що добре пожив. А у синьйора Деметріо таки непогане життя за спиною. Не мав на що скаржитися. Навколо ще дідівського кам’яного дому, що він дістався Деметріо у спадок, кілька гектарів виноградників – з року в рік «Шардоне» Бонвіссуто розліталося всією Європою.

Синьйор Деметріо не любив називати своє вино – «Шардоне».

– Колись його називали «Тут мрії не мають кінця», – пояснював оптовим покупцям.

Але й ті історію знали.

– Синьйоре Бонвіссуто, тепер про «Шардоне» кажуть інакше, – усміхалися. – «Мрії минули – залишилося тільки вино»…

Синьйор Деметріо супився – і що йому ті новомодні сентенції? Може, тепер і «Angelus Domini», як дехто, читати раз на день вранці поспіхом?! Е, ні. То не для нього! Тричі на день молився, та особливою вважав вечірню молитву – починав читати її одразу після вечірнього дзвону, бо свято вірив – саме сеї миті Ангел вітав Діву Марію і Слово стало Плоттю. Опісля вмивався, лягав на праву половину просторого ліжка, клав важку долоню на ліву його порожню половину. Зітхав зажурено: наснися, Терезо… Стань плоттю у снах моїх від слова і бажання мого.

Дружина синьйора Деметріо померла шість років тому, і хоч родина Бонвіссуто на сто відсотків виправдовувала поширену байку про італійські сімейні пристрасті – ох уже ляпасів одне одному надавали, як терпіння лопалося! – чоловік сумував за Терезою. Одного просив: хай хоч сниться.

Той холодний вечір напередодні нового 2009 року не віщував міцному дідуганові змін у звичному розпорядку. Прочитав «Angelus Domini», умився й уже зібрався скинути штани, та надворі захвилювалися пси: гарчали, метушилися навколо міцного кам’яного муру з метр заввишки, що огороджував подвір’я, заплигували на нього, витягували шиї, принюхувалися.

Старий затяг штани паском, накинув фуфайку і вийшов на подвір’я. Пси кинулися до хазяїна, затанцювали навколо нього, відбігали до муру – мовляв, туди швидше ходи! – знову поверталися і знову рвалися до муру.

Старий не поспішав. Повернувся до будинку, натяг на маківку вовняну в’язану шапку, дістав з сейфа рушницю, перевірив набої і тільки після того знову вийшов у холодну зимову ніч, обережно пішов до муру.

Пси бігли попереду, перестрибнули мур, застрягли у снігових кучугурах, скавчали, рвалися до дороги, що вела до виноградників. Синьйор Деметріо зупинив псів різким окриком. Вийшов на дорогу, роззирнувся. Пси гасали навколо великої кучугури снігу, що вона здалеку нагадувала незграбну снігову бабу без очей-вуглинок і морквяного носа.

Баба раптом нахилилася, та не розсипалася. Суцільною масою завалилася у сніг. Синьйор Бонвіссуто підійшов ближче і побачив обмерзлого здорованя. Дивився на дідугана скляними очима, шепотів щось нерозбірливо.

– Пресвята Діво Маріє!

Дідуган заспішив до хлопця. Вставай! Нумо! Я допоможу! Той силкувався, та ніяк не міг відірвати заледенілих пальців від комірця куртки, що вона валялася на землі поряд із ним. Синьйор Деметріо придивився: на куртці лежав ще один хлопець. Здається, уже і не дихав.

От тут би будь-хто розгубився. Одне діло – тричі на день «Angelus Domini» читати, інше – без вагань затягти до свого теплого затишного дому обмерзлу чужу плоть. І не питати: ви хто такі і звідки?

Синьйор Деметріо штовхонув здорованя, залопотів: сиди, не рвися, бо без пальців лишишся. Заспішив до великого кам’яного сараю поряд із будинком. Розчахнув двері, вивів на подвір’я мініатюрний тракторець, посунув на ньому до бідах. Причепив один кінець міцної мотузки до тракторця, другим обмотав здорованя і поволік до будинку.

Гоцик стиснув щелепи, сильніше учепився руками у комірець Іліїної куртки, бо, здавалося, трактор дотягне його до