Читати книгу - "Коханка"

Він проводив відпустку в Ліґурії. Із дружиною, яка того дня залишилася на пляжі в Савоні. Він не міг витримати цілий день на пляжі. Винайняв машину і «їздив по околицях». Так і потрапив до Авеньйо і до місцевого моргу перед тим, як спалили немовля.

— А ти так плакала, що я подумав, ніби ховають твою дитину, і мені стало дуже тебе шкода, і захотілося притулити тебе до себе, — сказав він через кілька днів, коли ми їли першу нашу спільну вечерю в портовому ресторані в Генуї. Цим «притулити» він зворушив мене перший раз у житті й зворушує досі.

Через два місяці у Варшаві він уперше мене поцілував. Ми часто спілкувалися відтоді, але саме того дня зустрілися випадково у книгарні на вулиці Нови Свят. Я купувала книжку на уродини Моніці. Нову книжку моєї улюбленої Ґретковської. Він купив таку саму. Для себе. Несміливо запитав, чи маю я час зайти з ним на келих вина до кав’ярні. Я мала. Ми випили цілу пляшку. Я нічого не їла від самого ранку. Причому позавчорашнього. Бо якраз сіла на чергову дієту. Але, попри те, зовсім не сп’яніла. Він був милий. Підіймав угору келих із вином, я бачила його обручку, але це не мало жодного значення. Ми вийшли надвір. Він провів мене додому. Попрощався, поцілував руку. За мить повернувся. Наздогнав мене на другому поверсі, обійняв і поцілував. Але не в щічку на знак симпатії. А по-справжньому, пропихаючи язика поміж мої зуби.

Наступного ранку задзвонив до редакції. Вибачився за те, що сталося «вчора на сходах».

Увечері мені принесли додому квіти від нього. І всі книжки Ґретковської, загорнуті в блискучий папір. Часом він увечері приїздив під мій будинок і через домофон питав, чи не піду я з ним на прогулянку. Я сходила вниз, і ми йшли гуляти. Через деякий час я зауважила, що вже ні з ким вечорами не зустрічаюся і так планую дні, щоб бути вдома, якби, наприклад, йому спало на думку подзвонити на домофон і запросити мене на прогулянку. Мені бракувало його, коли він не приїздив. Бракувало вже тоді, хоча я й не знала, як назвати те, що між нами відбувалося. Я почала пристосовувати своє життя до його планів. Уже тоді я чекала на дзвінок у двері, на телефонний дзвінок чи на сигнал домофону. Уже тоді терпіти не могла вихідних, нетерпляче чекала на понеділки і постійно позирала на мобільний. Тож коханкою я стала дуже швидко. Він про це ще навіть не знав.

Через місяць я вже почала чекати, коли ж він підніметься зі мною нагору після котроїсь із прогулянок. Але він лише інколи вибігав на сходи і цілував мене, як тоді, коли проводжав уперше.

Через два місяці, у день моїх іменин, він прийшов увечері показати фотографії з Ліґурії. Прийшов без попередження. Просто подзвонив у двері, я відчинила з рушником на голові, а він стояв на порозі з трояндами. Ми дивилися світлини і згадували. Я не підходила до телефону, не хотіла чути вітань від інших. Мені було шкода часу. Коли ми пішли на кухню, щоб зробити чаю, він став позаду мене, задер мій светр, зсунув бретельки бюстгалтера і почав цілувати сліди від них на плечах. Я повернулася до нього, підняла руки вгору, а він зняв з мене светр. Тоді я заплющила очі й підставила йому вуста.

Ясна річ, що він особливий! Справді. Важко пройти повз нього на вулиці, подивитися йому в очі й не відчути, що перед тобою хтось незвичайний, з ким хочеться провести час. І саме за це я найбільше заздрю його дружині. За те, що вона має так багато його часу для себе.

Бо у цей час можна, наприклад, слухати його. А зі всього, що трапляється між нами, я найбільше люблю саме слухати його. З наших проведених разом ночей я значно детальніше пригадую його розповіді, ніж те, що ми робили перед тим, — думаю, він не зрадів би, довідавшись про це.

Часом він дзвонив до мене вранці, вдень або навіть уночі й казав збудженим, нетерплячим голосом: «Слухай, мушу тобі терміново щось розповісти».

І я знала, що цим одним-єдиним реченням він ставить мене вище за всіх. Навіть за свою дружину. Бо то саме я, а не хтось інший, мала вислухати розповіді про його черговий успіх, поразку, мить хвилювання, плани або ідеї. Вислухати першою. Першою. Це був для мене справжній доказ кохання. За шість років він ні разу не сказав, що кохає мене, зате я першою дізнаюся про все, що трапляється у його житті. І для мене вже до кінця життя жодне «я тебе кохаю» не замінить цього «слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». Я зрозуміла, наскільки це важливо для нього, коли одного разу ми були з його друзями в пабі, пили вино, і мені довелося стати свідком, як він затято дискутував із кимось із присутніх про те, в який саме момент починається зрада. Я здивовано слухала, що зрада — це той момент, коли виникає бажання «насамперед розповісти про щось іншій жінці», а не дружині, і що «для зради зовсім не потрібно виходити з дому, достатньо мати телефон або доступ до інтернету».

Протягом шести років він усі найважливіші речі розповідав насамперед мені. Іноді чекав із цим аж до ранку. Часом, коли бував за кордоном, чекав навіть по кілька днів, але переважно приїздив, не відкладаючи. Бо я мала першою знати про все, що для нього найважливіше. Уже шість років він мене не зраджує. Навіть із дружиною.

Те, що він розповідав, завжди було таке… таке важливе. Важливе. Або з ним траплялися речі, які ні з ким іншим не трапляються, або ж він був настільки вразливий, щоб зауважити ці речі і дати їм себе здивувати, зворушити, сп’янити чи обурити. Хтось хотів би притулити до себе світ, а інший — вдарити кулаком. Він належав до перших. І саме про це своє бажання притулити світ найчастіше говорив зі мною.

Як, наприклад, тоді, коли перед самим Великоднем повернувся