Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

І Джеррі відкинуто набік, брутально відіпхнуто босою ногою, так холодно й бездушно, як бездушна морська хвиля вдаряє в бездушну берегову скелю. Він трохи не покотився по слизькій палубі, підхопився й став, дивлячись на білого бога, що повівся з ним так неласкаво. Правда, ця ницість і несправедливість не змусили Джеррі загарчати погрозливо, як загарчав би він на Лерумі чи й будь-кого з чорношкірих. Він навіть не подумав про те, щоб якось помститися. Адже перед ним був не Лерумі. Це був вищий бог, білошкірий, як Шкіпер, як містер Гегін і решта двоє білих богів, що їх він знав. Він тільки відчув себе скривдженим, наче дитина, коли її нізащо вдарить мати.

До почуття кривди домішувалось і обурення. Джеррі добре знав, що грубощі бувають різні. Бувають грубощі ласкаві, любовні, як тоді, коли Шкіпер ухопив його за щелепу й торсав, аж йому зуби цокотіли, і відкидав геть, відверто запрошуючи вернутись і бавитись далі. Такі грубощі були для Джеррі раєм. Адже укоханий бог хотів у такий спосіб виказати свою любов до нього.

Але Боркманова поведінка була зовсім інакша. В його грубощах Джеррі не чув теплоти, приязні, любові. Він не так розумів, як відчував ту різницю й обурювався несправедливістю, хоч і не виявляв того нічим. Він спокійно стояв і, марно силкуючись зрозуміти, дивився на помічника: той уже приклав пляшку шийкою до губів, а дном перевернув догори, і в горлянці йому булькало, а борлак на шиї ходив угору й униз. І далі Джеррі спокійно стежив, як він іде до стерна й нахваляється «полатати боки» й «відбити бебехи» чорному стерничому, що у відповідь осміхався так само лагідно, сумирно й прохально, як щойно сам Джеррі.

Покинувши цього бога як незрозумілого й неприязного, Джеррі сумно подріботів назад до люка й знов у тузі перехилив голову через бортик, у той бік, де недавно зник Шкіпер. Його пекло, тягло, підганяло жадання бути зі Шкіпером, бо тому було кепсько, бо його спіткало лихо. Джеррі прагнув до Шкіпера. Він прагнув бути з ним — по-перше, гостро, тому що любив його, а по-друге, невиразно, тому що хотів прислужитися йому. Отож він, недосвідчений і безпорадний, сидів над люком і скавчав униз, у трюм, виливаючи свою тугу й поривання до Шкіпера, занадто щирий у тій тузі, аби звертати увагу на чорношкірих, що сміялися й глузували з нього на палубі й у трюмі.

Від люка до трюмної підлоги було сім футів. Джеррі всього кілька годин передніше видряпався крутим трапом нагору; але він знав, що спуститися трапом не зможе. І все ж він кінець кінцем зважився спуститись. Так владно поривало його серце дістатись до Шкіпера за будь-яку ціну і так ясно розумів Джеррі, що не зможе злізти трапом головою вперед, бо ніяк буде чіплятись лапами за щаблі, як тоді, коли він підіймався, що він і не пробував лізти вниз щаблями. Він просто геройськи стрибнув у трюм. Він знав, що порушує життєве табу, таке саме, як те, що забороняло стрибати в лагуну Меріндж, де плавали страшні крокодили. Велика любов завжди здатна вилитись у самопожертву й самозречення. І тільки любов могла спонукати Джеррі до такого стрибка.

Він ударився об підлогу боком і головою, і йому відразу заперло дух і забило памороки. Навіть лежачи без тями й здригаючись, він спочатку швидко, конвульсивно перебирав лапами, наче біг наперед, до Шкіпера. Тубільці засміялися, вгледівши те, і сміялися ще довго, коли він уже перестав здригатись та молоти лапами. Народившись дикунами, проживши весь вік у дикості й нічого більше не знавши, вони й почуття гумору мали дикунське. Щеня, що забилось до непритомності, а може, й на смерть, було для них найкумеднішим у світі видовищем.

Аж хвилини за чотири Джеррі прочумався й зміг підвестися. В очах йому ще стояв туман, і він мусив широко розставити лапи, щоб утриматись на них, бо «Еренджі» гойдалась на хвилі. Та разом із першим проблиском свідомості повернулась і думка, що йому треба до Шкіпера. Тубільці? Пройнятий тривогою, турботою й любов’ю, він не зважав на них. Він ніби не бачив тих чорних людей, що реготали, хихотіли, шкірили зуби, і якби Джеррі не був під страшною егідою великого білого пана, радісінькі були б забити й зжерти це щеня, що вже змалечку виявило такий хист у цькуванні чорношкірих. Джеррі гордо, не повертаючи голови чи очей, демонстративно не помічаючи тубільців, побіг наперед, до каютки, де лежав у своїй койці й марив Шкіпер.

Ніколи не хворівши на малярію, Джеррі не розумів, що це таке діється з хазяїном. Але серцем він знав, що Шкіпер у біді, і тяжко тривожився. Шкіпер не впізнав його, навіть коли Джеррі вистрибнув на койку, став лапами на його груди, що здіймались важко, і злизав йому з обличчя 'їдкий пропасничний піт. Та Шкіпер тільки змахнув у нестямі рукою й відкинув Джеррі, аж він ударився об стіну каютки.

Це вже були грубощі не любовні. Але й не такі, як у Боркма-на, що відіпхнув його з дороги ногою. Вони походили від Шкі-перової біди. Джеррі не додумався до такого висновку. Проте чинив він якраз так, ніби додумався. Людською мовою, хоч яка вона досконала, важко це з’ясувати; можна тільки сказати, що Джеррі відчув у цих грубощах ще одну, нову відміну.

Він сів так, щоб його не дістала рука, що нею Шкіпер розмахував, і сидів, жадаючи підсунутися ближче й знов лизнути обличчя бога, що чомусь не впізнавав його і все ж напевне любив; Джеррі страждав разом із Шкіпером, ділив із ним його біду.

— Еге, Кленсі, — мурмотів Шкіпер, — гарна в нас нині робота, та й хлопці незгірші дібралися… Подай домкрат номер третій, Кленсі. Під передній кінець підсунь.

Потім йому примарилось інше:

— Ну що це ти кажеш, серденько! Учиш мене, як твої золоті коси розчісувати, наче я не чесав їх сім років, краще ніж матуся, далебі, краще. Я вже чемпіонську золоту медаль заслужив, що так розчісував коси своїй гарненькій донечці… З курсу збилися! Гей, там, біля стерна, право на борт! Клівер — і формарсель-фа-ли! Круто до вітру! Крутіше, крутіше!.. Ох, і летить же! Просто