Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Обидві вони вбралися прегарно: шовк, мережива, квіти, стрічки, легенькі черевички, білі рукавички. Але вбралися для фотографічного ательє, а не для пікніка на річці. На них були «човнові костюми» з французького журналу мод. Безглуздо виряджатися в такому туди, де є справжня земля, вода й повітря.

Перш за все ті панночки вирішили, що човен брудний. Ми повитирали для них усі лавки й запевнили їх, що тепер уже скрізь чисто, але вони не повірили. Одна тернула сидіння пальцем у рукавичці й показала той палець другій; обидві зітхнули й сіли з такими мінами, мов ранньохристиянські мучениці, що намагаються вигідніш умоститись на вогнищі. Коли гребеш, не буває без бризок, а тут виявлялося, що одна крапля води може зовсім згубити такий костюм. Плями нічим не можна вибавити, вона лишається навіки.

Я був загрібним. Я намагався гребти якомога обережніше. Заносячи весла, піднімав їх на два фути над водою, після кожного гребка вичікував, щоб з весел стекла вода, а занурюючи їх, вибирав на воді найрівніше місце. Носовий незабаром сказав, що не може змагатись зі мною в майстерності і, якщо я не заперечую, сидітиме тихо й вивчатиме мій стиль веслування. Мовляв, він його дуже зацікавив. Та, незважаючи на всі мої зусилля, я не міг устерегтися, щоб ні разу не бризнути на вбрання дівчатам.

Вони не скаржились, тільки тулились одна до одної й стискали губи, а коли на них падала крапля, здригались і щулились. їхнє безмовне страждання свідчило про велич душі, але мене воно нервувало. Я занадто чутливий. Я почав гребти неспокійно, поривчасто і що дужче намагався не бризкати, то дужче бризкав.

Нарешті я здався: сказав, що пересяду в ніс. Носовий теж думав, що так буде краще, і ми помінялись місцями. Панночки, бачивши те, мимовільно зітхнули з полегкістю і на хвилинку повеселішали. Бідолашні! Краще б уже терпіли мене. Бо новий загрібний був веселий, легковажний, товстошкурий хлопець і чутливості мав не більше, ніж цуценя ньюфаундлендської породи. Його можна було з годину пронизувати лютим поглядом, а він навіть не помічав, а як і помічав, то не дуже бентежився. Він відразу гребонув різко, замашисто, збивши цілі снопи бризок, що обсипали човен, аж уся наша компанія вмить повипростувалась на лавках і застигла. Коли па вбрання тих двох панночок потрапляло більше пінти води, він з милою усмішкою казав: «Ох, вибачте», — і пропонував хусточку — витерти воду.

— Нічого, нічого, — мимрили бідні дівчата, і нишком прикривались пледами та жакетами, і намагалися захиститись від бризок своїми мереживними парасольками.

За їжею вони теж натерпілись. їх умовляли сісти на траву, а трава була запорошена; і стовбури дерев, на які їм радили спиратись, видимо вже кілька тижнів не бачили щітки; отож вони простелили долі хустинки й сіли на них, випростані, як свічки. Хтось, обносячи всіх накраяним м'ясним пирогом на тарелі, спіткнувся об корінь, і пиріг полетів на землю. Панночкам пощастило: на їхнє вбрання не попало нічого; але цей випадок нагадав їм про нову можливу небезпеку, і після того, коли хто-небудь ніс щось таке, що могло впасти й забруднити їх, вони стежили з дедалі більшою тривогою, аж поки він не сідав.

— Ну, дівчата, — весело звернувся до них наш носовий, коли скінчили їсти, — тепер ваша черга: помийте весь посуд.

Спочатку вони його не зрозуміли. А коли збагнули, що він має на увазі,— сказали, що вони не вміють мити посуд.

— О, я вас хутко навчу! — вигукнув він. — Це таке цікаве діло! Ляжте на… тобто я хочу сказати — перехиліться з берега й полощіть посуд у воді.

Старша з сестер тоді сказала, що їхнє вбрання навряд чи годиться для такої роботи.

— Нічого, згодиться! — безтурботно відказав він. — Підтикайтесь, і все.

І таки примусив їх перемити посуд. Запевнив, що в цьому найбільша принада пікніка. «Дуже цікаво», — відповіли вони.

Потім я часто задумувався: чи справді той юнак був такий тупуватий, як ми думали? Чи, може, він… та ні, ні, неймовірно: він мав такий наївний, дитячий вираз обличчя!

Біля гемптон-кортської церкви Гарріс захотів зійти на берег, сходити подивитись на могилу місіс Томас.

— А хто така місіс Томас? — спитав я.

— Звідки я знаю? — відповів Гарріс. — Якась жінка. Я чув, що у неї цікавий надгробок, і хочу його побачити.

Я не погодився. Не знаю, може, це в мене якась вада, але я не такий, як усі: я ніколи не любив роздивлятись надгробки. Я знаю, що так годиться: тільки-но попадеш у якесь село чи містечко, зразу бігти на цвинтар і розглядати могили. Але я завжди відмовляю собі в такій розвазі. Мені зовсім не цікаво лазити по темній, холодній церкві за якимсь ядушним стариганом і читати надгробні написи. Навіть вигляд уламка бронзи, вмурованого в камінь, не сповнює мене тим, що я називаю справжнім щастям.

Я шокую поштивих церковних сторожів тим, що можу лишатися байдужим перед найзворушливішими епітафіями і без ніякого інтересу ставлюсь до генеалогії місцевих родів, а моє неприховане прагнення скоріше опинитись надворі ображає їх до глибини серця.

Якось, одного золотого, сонячного ранку, я стояв, зіпершись на невисоку кам'яну огорожу маленької сільської церкви, курив і з глибокою, тихою радістю споглядав повну краси і спокою картину: обвиту плющем стару, сіру церкву з химерно різьбленим дерев’яним порталом, обсаджену високими берестами білу дорогу, що зміїлась по узгір’ю, спускаючись у долину, і вкриті соломою хатини, що визирали з-за старанно підстрижених живоплотів, і срібну річку на самому дні долини, і лісисті пагорби за нею.

Краєвид був прегарний. Такий ідилічний, поетичний, він надихав мене на чисті й високі думки. Я почував, що не хочу більше бути грішним і зіпсутим. Я оселюся тут, і ніколи не зроблю нічого поганого, 1 житиму бездоганним, праведним життям, і сивина посріблить мою голову, коли я постарію, і таке інше.

В ту хвилину я пробачив усім моїм друзям і родичам їхню гріховність і нечестя й благословив їх. Вони не знали, що я їх благословляю. Вони йшли далі своїм недостойним шляхом, несвідомі того, що роблю я для них у цьому далекому мирному селі. Але я це робив, і мені хотілося, щоб вони про це дізнались, бо я прагнув зробити їх щасливими. Я весь віддавався таким прекрасним і добрим думкам, коли раптом мене збудив із задуми писклявий, пронизливий голос, що вигукував:

— Іду вже, йду, пане! Зараз буду. Не хвилюйтесь, пане, потерпіть трошки, я вже йду!

Я звів очі й побачив