Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Я з безмовною гідністю відмахнувся від нього, але він шкутильгав далі, раз у раз погукуючи вискучим голосом:

— Іду, йду, пане. Вже йду. Ноги старі, не такий моторний став, як був колись. Ось сюдою, пане.

— Дайте спокій, діду, не в’язніть, — відказав я.

— Я поспішав, як міг, пане, — запевнив він. — Моя стара оце тільки вас побачила. Йдіть за мною, пане.

— Дайте спокій, — повторив я. — Відчепіться, поки я не переліз через огорожу й не витрусив з вас духу.

Стариган очевидячки здивувався.

— Ви не хочете подивитись на могили? — спитав він.

— Ні, не хочу, — відповів я. — Я хочу стояти тут, зіпершись на оцей старий, міцний мур. Ідіть собі, не заважайте. У мене в голові повно прекрасних, чистих думок, і я хочу, щоб вони лишалися зі мною, бо так мені гарно. Не вештайтесь тут, не зліть мене, не розганяйте моїх найкращих почуттів своїми дурними надгробками. Ідіть собі, знайдіть когось, хто вас недорого поховає, і я оплачу половину витрат.

На хвильку дід сторопів. Протер очі й пильно придивився до мене. Зовні я був цілком схожий на людину, і він нічого не міг уторопати.

— Ви не тутешній, еге? — спитав він. — Ви тут не живете?

— Ні, не живу, — відповів я. — Якби я жив тут, ви б тут не жили.

— Ну, то значить, ви хочете подивитись на надгробки, — не вгавав стариган. — На могили. Ну, де люди поховані, розумієте? На домовини.

— Брешете, — відказав я вже трохи роздратовано. — Я не хочу бачити надгробків. Навіщо мені ваші надгробки? У нас є свої — у нашої родини. Он у мого дядька Поджера на Кенсел-Грінському кладовищі такий надгробок, що ним уся околиця пишається. А в дідуся в Бау такий склеп, що туди вісім душ відразу можуть зайти; а в двоюрідної бабусі Сюзен цегляна могила на кладовищі в Фінчлі, і в головах камінь, а на ньому вирізьблене опукло щось таке, ніби кавник, а кругом обкладено шестидюймовими плитами з білого каменю, — знаєте, скільки грошей на все те пішло? Коли мені захочеться подивитись на могили, я йду туди й дивлюся скільки схочу. А чужих могил мені не треба. Коли вас самого поховають, я приїду подивлюсь на вашу морилку. А більше я нічого не можу для вас зробити.

Старий залився сльозами. Він сказав, що на одній могилі є зверху уламок каменя і дехто каже, що це, мабуть, рештки статуї якогось чоловіка, а на другому надгробку вирізьблено якісь слова, що їх досі ніхто ще не спромігся розібрати.

Та я вперто відмовлявся, і він жалібно промовив:

— Ну, то, може, зайдете подивитесь на пам'ятний вітраж?

Я не погодився й на те, і тоді він випалив свій останній набій. Підступив ближче й хрипко зашепотів:

— У мене в підвалі під церквою є кілька черепів, зайдіть подивіться на них. Та зайдіть-бо, подивіться на черепи. Ви ж молодий хлопець, приїхали на відпочинок, вам же треба розважатись. Зайдіть подивіться на черепи!

Тоді я кинувся навтікача, а він усе гукав навздогін:

— Зайдіть подивіться на черепи! Та верніться ж, я вам покажу черепи!

Зате Гарріс просто пропадає за могилами, надгробками, епітафіями, пам’ятними написами, і він шаленів від думки, що не побачить надгробка місіс Томас. Він казав, що мріяв про той надгробок із першої хвилини, коли ми задумали подорож, і що якби не думка побачити надгробок місіс Томас, він би взагалі з нами не поїхав.

Я нагадав йому про Джорджа, про те, що ми на п’яту годину повинні підігнати човен до Шепєртона, бо він нас там дожидатиме. Тоді Гарріс напався на Джорджа. Мовляв, чому він десь там байдикує цілий день, а нам полишив самим пхати оце важезне старе корито, навалене манаттям, туди й сюди по Темзі, щоб підібрати його? Чому він не прийшов попрацювати? Хіба він не міг відпроситись на цей день і поїхати разом з нами? Кат його бери, той банк. Та й яке пуття з нього, з Джорджа, там, у банку?

— Я ні разу не бачив, щоб він там щось робив, — провадив Гарріс. — Коли не прийдеш, сидить за своїм склом і намагається вдавати, ніби щось робить. 1 так цілий день. Яке пуття з такого нероби, що сидить за склом? Я ж мушу заробляти собі на прожиток! А чому він не може працювати? Навіщо він там здався — і взагалі яке пуття з тих банків? Віднесеш туди свої гроші, а коли випишеш чек, тобі його вертають весь пописаний: «Кредит перевищено. Зверніться до чекодавця». Навіщо все це здалося? Мені на тому тижні двічі таке встругнули. Довше терпіти я не збираюсь. Закрию рахунок, і квит. А якби оце він був з нами, ми б могли сходити подивитись на той надгробок. Та й не віриться мені, що він сидить у банку. Мабуть, десь вештається, а на нас полишив усю роботу. Зараз зійду на берег і піду чогось вип’ю.

Я сказав Гаррісові, що до найближчого шинку кілька миль. Тоді він почав лаяти річку: яке пуття з цієї річки і невже, попавши на неї, треба вмирати зі спраги?

Коли на Гарріса таке нападає, краще не перебивати йому. Він помалу вибалакається та й угамується.

Я нагадав Гаррісові, що в нас у кошику є лимонадний концентрат, а в носі човна повний глек води, цілий галон: треба тільки змішати одне з другим, і вийде смачний прохолодний напій.

Тоді він напався на лимонад і «всю оту бурду», що годиться, мовляв, тільки для школярів: імбирний квас, малиновий сироп і таке інше. Заявив, що вони розладнують шлунок, руйнують тіло й душу і що половина злочинів у Англії стається через них.

Але, сказав він, йому треба чогось випити. Став ногами на лавку й нахилився вперед, щоб дістати з кошика пляшку. Та вона лежала на самому споді, і він, видно, ніяк не міг її розшукати. Він перехилявся далі й далі, а водночас намагався стернувати. Звішуючи голову до кошика, він бачив усе позаду догори дном, а тому потяг стерно не за ту шворку, і човен урізався в берег. Від поштовху Гарріс упав сторч головою в кошик, а ноги його задерлись у небо. Руками він з усієї сили учепився в борти, та й застиг так, догори ногами. Він боявся й ворухнутися, щоб не впасти за борт, і мусив чекати, поки