Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Вибір одягу поступово відходить на задній план. Той по-дівочому зм’яклий і зіпсований молодик, сповнений розуміння найінтимніших клієнтових порухів, демонструє тепер його очам особливі захисні марки, цілу бібліотеку захисних знаків, кабінет із колекцією витонченого збирача. Тоді й виявлялося, що склад готового одягу був тільки фасадом, за яким ховався антикваріат, зібрання вельми двозначних видань і приватних стародруків. Послужливий продавець відчиняє дальші приміщення, до самої стелі забиті книжками, гравюрами, фотографіями. Ті віньєтки та відбитки у сотні разів перевершують наші найсміливіші мрії. Таких кульмінацій зіпсованості, такої розперезаної вигадливості ми ніколи й не сподівалися.

Помічниці-панянки дедалі частіше прослизають між рядами книжок, сірі й паперові, ніби гравюри, але з піґментом у піднищених обличчях, темним піґментом чорнявок із лискучо-масною чорнотою, що, зачаївшися в очах, знагла вистрілює зиґзаґом лискучого тарганячого бігу. Але і спалені рум’янці, й пікантні стигми[73] родимих плям, і сором’язливі знамення темного пушку зраджували природу запеклої чорної крові. Цей відтінок із його надмірною інтенсивністю, ця густа й ароматична мокка, здавалося, тут же таврувала книжки, що їх вони торкались оливковими долонями; їхні дотики, здавалося, вкривали їх фарбою й залишали в повітрі темний дощ ластовиння, тютюнову цівку — ніби спорохнявілий гриб із його збудливим тваринним запахом. Тим часом повсюдна розв’язність усе більше відпускала гальма пристойності. Продавець, вичерпавши свою настирливу активність, поволі ставав жіночно-пасивним. Тепер він лежить на одній із численних канап, понаставлюваних між масами книжок, у шовковій піжамі з жіночим вирізом. Панянки демонструють одна поперед одну фігури та пози з обкладинок, інші вже засинають на імпровізованих постелях. Тиск на відвідувача слабшав. Його випускали з обіймів нав’язливої цікавості, полишаючи на себе самого. Зайняті розмовами продавчині вже не звертали на нього уваги. Обернуті до нього задом чи боком, завмирали у зневажливих вихилясах, перестрибували з ноги на ногу, кокетуючи взуттям, або зміїно вигинали згори донизу свої тонкі тіла, при цьому зверхньо іґноруючи збудженого глядача. До того ж вони свідомо відступали углиб, звільняючи гостеві дедалі більше оперативного простору. Скористаймося ж цим моментом їхньої неуважності, щоб уникнути непередбачуваних наслідків невинного візиту і вирватися на вулицю.

Нас ніхто не затримує. Коридорами книжок, поміж довгими шафами часописів і брошур, виходимо з крамниці — й ось ми вже у тому місці вулиці Крокодильної, де з її підвищення видно чи не весь широкий тракт на всю його довжину, аж до далеких незавершених будівель залізничного вокзалу. День сірий, як зазвичай у цій околиці, і весь пейзаж іноді здається фотографією з ілюстрованого видання — настільки пласкими й сірими є будинки, люди та екіпажі. Ця дійсність, тоненька, мов папір, усіма шпаринами зраджує свою несправжність. Часом виникає враження, ніби тільки на малому відтинку перед нами все більш-менш може вкластися в образ бульвару з великого міста, тим часом як уже по боках цей імпровізований маскарад розв’язується та розпускається і, неспроможний дограти власну роль, розпадається за нашими спинами на гіпсові уламки, перетворюючись на звалище якогось величезного й порожнього театру. Напруженість пози, штучна поважність маски, іронічний пафос тремтять на поверхні цієї оболонки. Але ми далекі від бажання викривати це видовище. Всупереч усьому, що знаємо, ми почуваємося втягнутими в низькопробне зачарування дільниці. Зрештою, вигляду міста не бракує й певних ознак автопародії. Ряди низьких одноповерхових будинків передмістя чергуються з кількаповерховими кам’яницями, які, збудовані наче з картону, являють собою зліпки з вивісок, сліпих конторських вікон, склисто-сірих вітрин, реклам і номерів. Під будинками плине річка натовпу. Вулиця завширшки з бульвар у великому місті, але проїжджа частина, мов сільські площі — вся з битої глини, вся у вибоїнах і калюжах, поросла травою. Вуличний рух у цій дільниці є зразковим, місцеві мешканці говорять про нього з гордістю та промовистим блиском очей. Сірий безликий натовп тут занадто носиться зі своєю роллю і старанно виставляє напоказ ілюзію великого міста. Втім, попри всю уважність і зацікавлення, не полишає враження блудної, монотонної, безцільної мандрівки, такого собі сонного хороводу маріонеток. Атмосфера дивної намарності пронизує всю ту картину. Натовп рухається монотонно і, дивна річ, завжди бачиш його якось невиразно, постаті з нього пропливають у мішаному і глухуватому гаморі, так і не набуваючи цілковитої виразності. Лиш іноді можна виловити з гомону багатьох голів якийсь темний живий погляд, чорний котелок, низько насунутий на лоба, якісь розірвані усмішкою півобличчя з губами, які саме щось вимовили, якусь ногу, підняту задля кроку і так назавжди застиглу.

Особливістю дільниці є коляски без візників, що самі собою пересуваються вулицями. Не тому, що візників узагалі немає, а тому, що поглинуті натовпом і перейняті тисячею справ, вони не надто турбуються про свої коляски. У цій дільниці видимості та пустих жестів не надто зважають на точний пункт призначення, тож пасажири здаються на ласку цих блудних екіпажів із легкістю, що так характерна тут для всього. Не раз можна бачити їх на крутих поворотах, вихиленими вперед із поламаного короба та з віжками в руках; вони насилу маневрують, якось розминаючись із зустрічними.

У цій дільниці їздять і трамваї. Амбіції батьків міста святкують у цьому свій найвищий тріумф. Проте наскільки жалюгідний вигляд у тих вагонів, зроблених із пап’є-маше, з погнутими й вим’ятими довголітнім ужитком стінами! Часто їм цілковито бракує передньої стінки, тож іззовні видно всіх пасажирів, застиглих на своїх місцях і сповнених значущої гідності. Трамваї приводять у рух, штовхаючи їх, міські носильники.

І все ж найдивнішою річчю на вулиці Крокодильній є залізниця.

Іноді, ніким не визначеної пори, ближче до завершення тижня, можна зауважити натовп, що на повороті вулиці чекає потяга. Ніколи немає певності, чи він приїде, і якщо так, то де зупиниться. Тож нерідко трапляється, що люди стають у двох різних місцях, не в змозі дійти згоди у своїх поглядах на майбутню зупинку. Чекають вони довго, розташувавшись чорним і мовчазним натовпом уздовж ледь окреслених слідів колії, з обличчями у профіль, ніби шерега блідих паперових масок, вирізаних і вилаштуваних у фантастичну лінію вдивляння. І потяг несподівано з’являється, ось він виїздить із бічної вулички, звідки його й не чекали, схожий на вужа, мініатюрний, з низькою й засапаною надбудовою локомотива. В’їхав поміж двох чорних шерег — і вулиця темнішає від вервечки вагонів, що сіють