Читати книгу - "Ритуал"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кресало знайшлося на каміні; руки не слухались, іскра не висікалася, смолоскип не хотів займатися.
Нарешті, хитаючись, вона донесла вогонь до вежі. Вітер, розреготавшись, одразу його погасив.
Вона повторила увесь шлях спочатку і, всім тілом затуляючи вогонь од вітру, запхнула смолоскип у купу таких самих, але мокрих, смолоскипів.
Вогонь задимів і, як їй здалося, погас. Вона вже готова була заплакати, коли це з-під гори звалених на вежі смолоскипів виповз невпевнений димок.
Юта відступила. Багаття раптом спалахнуло, трохи обпаливши їй коси. Смолоскипи в Армана були на диво добрі, і Юті довелось поступитися оточеним кам’яними зубцями майданчиком бурхливому вогню.
Вітер безсило лютував, та тільки ще більше роздмухував полум’я на вершині вежі. Хльостав дощ, палала купа обсмолених палиць. Юта стояла внизу, на темних сходах, і стискала долоні.
Побачить? Чи вже мертвий? Побачить?
Арман побачив, але не зразу збагнув, що це не міраж і не видіння.
Вогник здавався далеким, слабким і маленьким. Але це був єдиний маяк у цій мішанині з неба, води та смерті.
І він полетів на вогник, кидаючись убік щоразу, коли чув над головою тихий тріск, що передвіщав черговий разючий удар.
Море роззявляло сотні жадібних пащ, оточених пінними губами. Море хотіло зжерти дракона.
Та вогник наближався, й ріс, і перетворювався на багаття, й поставало з темряви громаддя замку, і, останнім зусиллям вивернувшись від блискавки, він кинув змучене драконяче тіло в Браму.
Руки його, особливо права, боліли й нили від плечей аж до кінчиків пальців. Губи потріскались, очі запалилися й ледь визирали з-під набряклих повік. Горло втратило спроможність створювати розбірливі звуки, тому говорити доводилося пошепки.
— Я бачив батька, — пошепки сказав він Юті.
Вона, стримана зовні, але зсередини переповнена усвідомленням власного героїзму, здивувалася:
— Батька?
— Мені здалося… Батько загинув від удару блискавки і впав у море. Я тоді ще й лускою не вкрився.
Помовчали. Арман обережно ворушив правим плечем, слухаючи, як стогнуть суглоби.
— Батько іноді приходить до мене вві сні… Ти знаєш, у мене був дуже суворий дід. Він мене виховував, коли я осиротів. Проте він зневажав мене. Він і батька зневажав за те, що в нього не було більше синів, моїх братів, здатних убити мене в двобої…
Арман сипів, йому важко було говорити.
— А мати? — запитала Юта, і теж пошепки.
— Не пам’ятаю… Батько рано… втратив мою матір.
Море, жовте після шторму, захаращене клаптями водоростей та рваними медузами, незграбно вовтузилося біля підніжжя вежі. Юті раптом уявилася мовчазна, сумна жінка — дракониха в подобі людини, і як вона стояла на вежі й чекала — чоловіка? синів?
— А… які вони, жінки-дракони?
Арман мовчав довго, і Юта зрозуміла, що він так і не відповість.
— А вам хотілося б… мати братів? — запитала тоді Юта.
Арман дивився на море.
— У мене дві сестри, — сказала Юта, ніби міркуючи про щось. — у Вертрани, щоправда, кепська вдача, але вона по-своєму мене любить. І я її. А Май добра й весела, мені було б самотньо, якби в мене не було сестер… Мені й так самотньо.
Вона раптом усміхнулася через свої думки:
— А знаєте, коли мені було років десять, я вміла підстрелити з рогатки муху…
— Так? — здивувався Арман. — А що таке рогатка?
Солодко мружачись, Юта дивилася вдалину:
— Рогатка… Пажі, кухарчуки і всі дітлахи з палацу ходили за мною табуном, і не помічали, яка я негарна, їм було наплювати…
— Та ну, — протяг Арман нерішуче, — не така й…
Принцеса всміхнулася:
— А вам навіщо делікатність? Через мою потворність багато пролилося сліз. І моїх, і чужих… Знаєте, як буває, коли дітлахи, підрісши, раптом побачать у вчорашній проводирці посміховисько?
— Не знаю, — сказав Арман, зітхнувши.
— І не треба, — погодилась Юта. Й одразу, без переходу, спитала:
— А що таке промисел?
Арман дивився, як народжуються над обрієм хмари, світлі, з округлими м’якими боками й пласкою підошвою знизу.
— Що таке промисел? — голос Ютин здригнувся.
— Це, — повільно відповів Арман, — саме те, чим так прославилися мої предки і в чому я ані трохи не процвітав. Це древній обряд, пов’язаний… ти справді хочеш про це дізнатися?
— Справді, — ледь чутно пробурмотіла Юта.
Арман розминав кисть правої руки пальцями лівої.
— …пов’язаний з викраденням і пожиранням принцес.
Юта не зблідла, не закричала й не заплющила очі.
— Що ж, — сказала вона після паузи, — чогось такого я й очікувала.
— Невже? — здивувався Арман.
Красені-калідони плавно кружляли над гніздом, раз по раз в’яло покрикуючи.
— Виходить, — запитала Юта тихо, — і доблесний Сам-Ар, і сини його, і Лір-Ір, і Нур-Ар, і Дір-Ар, і син його Акк-Ар…
— Як ти запам’ятала? — здивувався Арман.
— …усі вони були людожери? — прошепотіла Юта, не звертаючи на нього уваги.
Арман розім’яв кисть правої руки і перейшов до ліктя.
— Людожери… Яке… невдале слово.
Юта його не чула. На лиці її застигла маска навіть не страху, а відрази.
— Я розбирала їхнє письмо… Я читала літопис їхнього життя… Вони… Я думала, вони були могутні, славні… А вони їли людей, та ще й жінок!
— Не жінок, а цнотливих дівчат, — буркнув Арман. — Принцес.
Юта обернулася до нього, і очі її були наповнені гіркотою та гнівом:
— І той, хто написав на камені ці рядки… «Я здіймаюся до небес, і моя тінь лежить у скелях, маленька, мов зіниця мишеняти»… Це написав людожер?
— Ні, — швидко сказав Арман. — Це я написав.
Вона витріщилась на нього, забувши закрити рота.
— А я не людожер, Юто, — він до хрускоту стис собі ліктя, — я ж тобі сказав, що не процвітав у промислі… Тому я виродок, тому я нікчема, тому я себе зневажаю.
— Зневажаєш?! — від здивування Юта перейшла на «ти».
— Послухай, у всякого роду свої закони… Твої родичі зневажають тебе, бо ти некрасива. Це вважають за ваду. А моя вада — в іншому… Я… Ну, коли я був юнаком, то я… Дід міг перебити мені хребет одним ударом хвоста… Він… Я боявся його більше, ніж смерті, але це… Послухай, чого ти так у мене втупилась? Сам не знаю… навіщо це тобі… звичайно, нецікаво.
Бажаючи згладити болісну незручність від своїх безглуздих слів, Арман раптом простяг руку і з силою пожбурив у море обгорілий смолоскип.
Цей цілком несподіваний і, зрозуміло, анітрохи не загрозливий жест видобув з її грудей крик, що силою міг зрівнятися з передсмертним.
Зручно влаштувавшись перед тріснутим дзеркалом, вони мовчки оглядали картини палацового життя, що неквапно змінювали одна одну.
Снували заклопотані покоївки, пралі розвішували сушитися величезний прапор з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ритуал», після закриття браузера.