Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку XII ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів – закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради.

Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи інших причин втратив зв'язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві. Церковнослужителі послідовно пропагували пом'якшення рабовласницьких відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з XII ст. використовувати у власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його працею.

Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом'якшення відносин рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення – вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число вільних селян-виробників – смердів. Тим і другим судилося врешті злитися, але це відбудеться значно пізніше, до чого ми ще повернемося на сторінках цього нарису (див. розд. IV, § 3).

Етнос. Мова. Писемна культура

Київська Русь поєднувала в собі два цивілізаційні полюси – так зване сільське суспільство, яке жило за усталеними ще в дописемні часи традиціями, злегка видозміненими під впливом християнського закону (їх ми залишимо компетенції етнологів), і світ широко витлумаченого "міста" – княжого чи боярського двору, монастиря, єпископської резиденції. Тон цій міській культурі, попри всі рецидиви язичницького світосприйняття, задавало християнство, котре через храм, ікону, слово Боже та книгу впроваджувало нову систему буттєвих вартостей. Що ж до глибшого засвоєння християнського віровчення, то ні витончене візантійське богослів'я з його філософським спіритуалізмом, ні абстракції релігійно-філософських доктрин Константинополя не заторкнули Русі. Впродовж XI–XIII століть її писемність, пов'язана зі сферою церковної компетенції, являла собою класичний зразок "культури цитат" – заготовлених на всі випадки життя уривків чи парафразів Біблії і отців Церкви. У повчальних "Посланнях" та "Словах", написаних руськими книжниками,[20] а також у збірниках учительно-християнського змісту (численних "Ізборниках" та "Пчелах"), що містять сентенції візантійських церковних авторитетів або запозичені з візантійських джерел короткі повчальні оповідання, годі шукати власне філософської думки чи теологічних тонкощів. У центрі уваги – переважно сюжети прикладного характеру, дотичні не глибшого змісту віри, а поведінки віруючого. Набір християнських чеснот, підсилений монтажем відповідних тривіальних цитат, цілком укладається в рамки помірного аскетизму – возлюби Господа; часто молись; не возгордись; очисть тіло постом і прикрась смиренням; допоможи убогим, стражденним і сиротам; не осуди ближнього і т. д. Це було природним наслідком сприймання книжності лише як помічниці християнської науки, котру неофіти засвоїли в усталеній, освяченій авторитетами формі, а це, в свою чергу, заперечувало можливість долучення самостійної думки. З іншого ж боку – руські книжники просто не могли досягати тієї філігранної освіченості, якою відзначалася Візантія – спадкоємиця пізньоантичного ерудиторства.

Це, природно, не означає, що шкіл на Русі не було взагалі. Так, якесь учення книжне почав насаджувати серед знаті ще Володимир Святий (літопис зазначає, що матері плакали по хлопцях, взятих у науку, аки по мертвици). Без сумніву, мусила діяти школа і при Софійському соборі в Києві, де, як оповідає під 1037 р. "Повість минулих літ",

зібрав він [Ярослав Мудрий] писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо [Святе], і списали багато книг.

У 1030 р. Ярослав Мудрий заклав училище в Новгороді, зібравши від старост і попових дітей 300 учити книгам; у 80-х роках XI ст. фіксується існування школи в Курську, де навчався грамоти преподобний Феодосій Печерський; є згадки XII ст. про заснування шкіл у Галичі, Смоленську тощо. Широке розповсюдження письменності серед міського населення (а отже – й існування якихось осередків навчання) засвідчується знахідками берестяних грамот в археологічних розкопках міст Північно-Східної Русі,[21] численних писал (загострених стрижнів) – у містах Галицько-Волинського князівства, графіті на стінах старовинних храмів – у Києві тощо. Проте важко не погодитися з думкою Євгенія Голубинського, висловленою ще на початку нашого сторіччя, що йшлося про письменність, а не освіту. Філософами і книжниками літописи називають не тільки безумовно освічених людей, як обидва Київські митрополити-русини – вже згаданий Іларіон, муж благий і книжний, та Климент Смолятич, чи як Кирило, єпископ Туровський, або ж як агіографи і літописці, ченці Києво-Печерського монастиря Нестор та Никон, але й декого з князів. Саме так, наприклад, пишеться про волинського князя Володимира Васильковича (помер 1288): "…був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і після нього не буде…" Проте, вчитуючись у панегірик князю, введений до літопису, можна побачити, який зміст вкладався у ці поняття: Володимир Василькович говорив… ясно (словами) зі (Святих) книг, тому що був філософ великий, а книжником в очах літописця його зробило те, що він щедро обдаровував храми та монастирі книгами, і замовляючи їх, і навіть переписуючи власноручно.

Вельми характерною видається своєрідна непослідовність руських книжників у копіюванні ними візантійського ставлення до вченості. Там освіта розцінювалася як одне з найвищих достоїнств людини і в духовному, і в побутовому плані: ідеальним володарем вважався той, хто протегує вченим; освіченість служила головною передумовою отримання посад у державних і церковних владних органах; для простолюду вона давала шанс підвищити свій соціальний статус і т. д. Брак же освіти розглядався як суттєва вада, ба – навіть фізична неповноцінність, а з людей неписьменних чи малограмотних дошкульно кепкували. Руські книжники наслідують лише "позитивну" частину цієї моделі. Ми часто можемо натрапити на розлогі похвали ученню книжному та книгам, під якими малися на увазі бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія