Читати книгу - "Ги-ги-и"

Сталін перестав міряти залу й спинився.

— А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо — образився?

— Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.

— А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам'ятаю. Так воно й було.

Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.

— Що це таке?! — аж кипів Каганович. — Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні1

— Це все штучки Лаврентія! — сопів Ворошилов.

— А по-моєму правильно, — сказав Молотов. — Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.

— Не угробити, а умавзолеїти, — заперечила Мать Революція, — бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.

— А ви знаєте, Маман, — задумливо промовив Каганович, — як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам'ятник.

— А шо? — примружила око Мать. — В цьому шось є. Інтересна мисль.

ги-ги-и

— Він буде стояти і показувати рукою туди, — продовжував Каганович. — Або туди!

— Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? — спитав з єхидною посмішкою Берія.

— А куди?

— А на Сибіряку!

Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:

— Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити — стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося — як заскавулиш.

— Да, — кивнув Каганович, — но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.

— Ану прекратіть іздіватися над покойником! — затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. — Я хотів сказать — над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!

— Сталін живєє всіх живих! — заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. — Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!

Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь, або в прекрасне майбутнє.

Помітивши цю ленінську позу Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.

— Геніально! — заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. — В одному я впевнена, якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить кібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!

— Чому ви це назвали експериментом? — спитав Сталін. — Шо за шуточки?

— Йося, а знаєш, що мені одного разу сказав академік Павлов? А він так сказав… Якби Ленін був мудрою людиною, він би свій експеримент перевірив спочатку на собачках. А вже потім, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.

— Шо? Так і сказав? — аж затрясся від сміху Сталін, і всі решта за ним заіржали, заґелґотіли, закувікали…

— Так! Ну всьо! Ну всьо! — заспокоював їх Берія, душачись від сміху. — Канчай балаган! У нас Політбюро! Прошу сідати. Зібрали ми вас… Я кому сказав сідати?!.. Зібрали ми вас, таваріщі, щоб сповістити пренєпріятнєйшоє ізвєстіє. А іменно…

— К нам іде ревізор, — зхохмив Каганович.

— Шо, знову цей Ріббентроп? — сполошився Малєнков.

— Мовчать! — гаркнув Берія. — Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?

— Готувать плацдарм для Гітлера, — відрапортував Каганович.

— Вот іменно.

— За ці двадцять років заморено голодом 7 мільйонів. Вивезено на Сибір 10 мільйонів. Розстріляно на мєстах 4 мільйони. Самих тільки писателів, художників, композиторів, наукових діячів зничтожено на Україні 5 тисяч.

— Молодець. Значить, ти усіх врагов довжен знать в ліцо. От етого пізнаєш?

— Кажись пізнаю… це якийсь чи то художник, чи то писатель…

— Гірше, Лазар, — зі смутком проказав Берія. — Він, падла, і художник, і писатель, і недобитий петлюрівець. Викликали ми його в Кремль просто з тюрми, щоб замовити геніальну картину про щасливе сімейство. А він знаєш, що заявив?

— Що він не продається, нічого не буде малювати і тепер проблема, чи його розстріляти, чи посадити, — проторохтів Лазар.

— Єрунда, — відмахнувся Берія. — Він заявив набагато серйозніше. Сказав, що ми всі тільки плід його фантазії.

— Що ми існуємо тільки в його уяві, — з тривогою в голосі промовив Сталін. — І коли зникне він, то зникнемо й ми.

— Ужас! — скрикнув Малєнков.

— А по-моєму херня, — буркнув Ворошилов. — Якби оце в мене шаблі не забрали при обшуку, я б січас показав, як з такими провокаторами балакати.

— Може, він бере нас лише на мушку, — міркував Каганович, — щоб самому врятуватися. Він же ж знає: від того, чи він намалює картину, чи ні — нічого не зміниться.

— От у тому й діло! — помахав пальцем Берія. — Або бреше, або правду каже. Якщо не дай Боже правду, мусимо його берегти, як зіницю ока.

— Товариші! — озвався Молотов. — А, може, нам оце все тільки сниться? Га?

— І справді! — зрадів Малєнков. — Ану давай ущипнемо себе!

І тут усеньке Політбюро почало себе щипати з таким завзяттям, аж сльози на очах проступали. Декому цього видалося замало і вони билися головами в стінку, стрибали зі столів, а Ворошилов навіть схопив гіпсовий бюстик Ілліча і розтраскав його собі на голові, та так, що й з крісла беркицьнув. Малєнков прокусив собі руку, показував усім і верещав, як недорізаний:

— Дивіться! Кров! Кров! Це не сон! Це правда!

Мать Революція набрала повний рот води і пирснула на Ворошилова. Кавалерист очуняв, потрусив головою і сказав:

— А я все одно не вірю!

Після чого гаратнув себе по голові масивним прес-пап'є з головою Маркса. Після такого удару він уже на холодну воду не реагував.

Весь цей час лише Берія і Сталін сиділи похмурі й спостерігали за божевіллям Політбюро.

Молотов узяв зі столу ручку з великим сталевим пером, уважно її оглянув і з силою загнав собі у задницю.

— А-а-а! — заверещав він. — Це не сон!

Терпець у Берії увірвався і він, висмикнувши з-за халяви канчука, кілька разів стрілив ним у повітрі. Задрижали шиби, а Політбюро завмерло з переляканими писками. Навіть Ворошилов розплющив одне око.

— Всьо! — гаркнув Берія. — По місцях! Тепер всім ясно, що це не сон, а гірка дійсність.

Всі знову розсілися навкруг столу, тільки Сталін міряв кроками залу.

— Так-так-так… — постукала