Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Трохи пітьми 📚 - Українською

Читати книгу - "Трохи пітьми"

279
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Трохи пітьми" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 73
Перейти на сторінку:
назад вертатися, до каменоломні.

– А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, куда ви пішли-и-и…»

Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається.

– А шо-о-о я, ви-инна?…

– Та нічо, вже. – Йостек закінчує: – Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? – це питання до Аліка.

– Я? – дивується той. – Ну чому ж? Герман координатор. -Я?!

– А що, хіба ні? – знову дивується Алік. – Чомусь я був упевнений, це ти.

Лорна привалює мене важким поглядом. Йостек із Жанною, та й Віка з Аліком зазирають мені в очі.

– Ні. Упевнено заявляю – я не координатор.

– А де ж тоді вони?

– Звідки я знаю? Я вчора приїхав, зустрів Віку. Жодного червоного прапорця не було, тому я вирішив виставити першим. Всього-на-всього.

Звучить переконливо.

Коли всі уявляють собі координатора цього з'їзду, чомусь неодмінно здригаються.

– Значить, треба чекати далі, – каже Алік.

Ми замовкаємо. Потріскує вогонь.

Лорна озивається:

– Чого мовчимо? Чого, блядь, ніхто не говорить, нащо ми тут? Це ж фестиваль самогубців, їби його мать! Я, взагалі, туда потрапила чи не туда?

Накрапає дощик.

– Ще трохи, і роз'ясниться, – кажу, дивлячись на небо.

– Ніхуя не роз'ясниться, – заперечує Лорна. – Зараз буде гроза і блискавки. То чого всі мовчать? Я кого питаю? Тут суїциди зібралися чи так – попиздіти приїхали?

– Давайте не шуміти, – каже м'яко Алік. – Ми саме ті, за кого себе видаємо. У всіх, я думаю… є певне питання в житті. Але не будемо провалюватися в нього прямо зараз, із головою. Гаразд? Пропоную дочекатися координаторів. Особисто я приїхав для того, щоби порозмовляти саме з ними, – ковтає слину, – а якщо в когось буде бажання, то про… про наші думки з приводу фестивалю поговоримо ввечері, біля вогню. Друзі, попереду чудова ніч. Герман каже, що буде зоряне небо. Правильно, гер Хельґ?

Я киваю. Звідки він знає про гер Хельґа?

– Мені от Віка розказала, тут уночі біля вогню всі люди збираються, розважаються. Давайте й ми нині влаштуємо собі відпочинок? Забудемо про наші проблеми, га?

Йостек шкіриться, йому Алікова пропозиція подобається. Віка дивиться на старого, як на гуру. Лорна кидає у вогонь недопалок і спльовує. її колюче личко зібране в будячок.

– Буде буря вночі. Ніякого вогню не буде.

Але дощик, покрапавши хвилин десять, минає. Крізь сіру пелену просвічує око сонця.

Питаю у хлопця, чи є в нього намет. Йостек розказує, що спеціально взяв чотиримісний, ще й двокамерний, бо знав, що будуть люди без крівлі. Як, наприклад, Жанна й Лорна. Він розпаковує наплічник (оцінюю всі понти з наворотами, типу водонепроникного клапана і титанових замочків на кишенях). Алік допомагає розкласти тент. Шатро і справді виглядає велетенським.

– Може, ви з нами будете? – звертається Йостек до Аліка.

– Давай на «ти», Йостеку, я вже казав, більше нагадувати не буду. Дякую, я подумаю.

Алікові не хочеться зраджувати свою стару кабінку. Я таке розумію.

Віка готує воду для зупи. Лорна й надалі сидить по-пташиному біля вогню. Жанна так само паралізовано стоїть, схрестивши руки на грудях. Чую, Віка її научає: «Шо стоїш? Йди їм поможи, назбирай листя! Під низ підстелите, а то зимно в дупу буде». Жанна озирається довкола, ніби шукає листя. «Та в лісі листя!» – пояснює Віка. «А-а-а…» Жанна топає в ліс. Як воно взагалі до Воловця добралося?

Ідея стосовно підстилки слушна, але того букетика, що я врешті бачу в руках у Жанни, явно замало. Ми втрьох ліземо вгору до крайки лісу. Йостек має сокирчину. Алік боляче реагує на її вигляд і просить нічого живого не рубати. Він скидає куртку. Як у лантух, згрібаємо в неї листя.

Ділянка для табору незручна – занадто горбкувата. Йостек, як начальник намету, сам вибирає місце: зліва від мого. Комусь доведеться спати на перекосі.

Збираємо каркас із вуглецевих стержнів. Накидаємо полотнище. Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувій полотна. Віка приходить нам на допомогу. Разом із Жанною вони тримають напнутими протилежні кути, в той час як Йостек забиває кілочки.

Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми – вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.

У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки – і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.

– З теплиці зняв, – пояснює він. – Огірками пахне.

Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах – розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок – каші потрібно зварити на шістьох.

– Ну, як тобі? – питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.

Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою.

Кипить вода. Засипаю крупу.

їмо потихеньку мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо-білі хмари, кумулюс-кумулюс-кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:

– Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий… Не вловити його, не вловити…

– Що, колір? – пожвавлюється Йостек. – Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три-де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».

Ні хріна собі.

– Це твоя професія? – питаю про всяк випадок.

Йостек киває. Він програміст і веб-дизайнер.

Віка нагадує, що варто принести дров до загального вогнища:

– Ми ж підемо вниз, правда?

Йостек каже:

– Із задоволенням.

Він тут уперше, йому страшенно все цікаво. Алік теж «за». Саме в цю хвилину вони всі мене харять. Не погасли ще в задниці піонерські багаття, чи який хрін?

Лорна сидить на землі, біля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссі. Нас вона зневажає й ненавидить, на ній це прямо написано.

Мене

1 ... 17 18 19 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трохи пітьми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трохи пітьми"