Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

— Та то все просто жарти, Дарцю. Тобі здалося. Не ганьби мене перед сестрою, — кидаю їй залізобетонний натяк.

— Ну, то ти можеш кому-небудь іншому розповісти, але не мені. Я на свої очі бачила, як він дивиться на тебе, а ти…

— Дівчата, а давайте на десерт замовимо кокосові млинці з молоком, — каже Роксоляна, опускаючи шлагбаум перед Дариною.

— Ні, я буду карамелізовані фрукти і ройбош, — відволікається настирна подруга. — Лілько, скажи хоч слово. А то ти нині, як моя совість, осудливо мовчиш. Свята чи що?

— Чи що, чи що. Дарино Миколаївно, тебе сьогодні щось так ковбасить. От тільки причини я не знаю.

— А причина є, — сміється. — Ще й яка! Я думала, що буду вечеряти в товаристві одного високопосадовця, але щось не зрослося. Тепер думаю, що…

— Боже мій, то ти про того лисого, пузатого і пихатого? З яким ви до обіду в кабінеті шефа просиділи?

— Не пихатого, а високопосадовця!

— А то тепер слова-синоніми, — глузує Рокса.

Іноді у нетверезій голові народжуються такі дебільні думки, які насправді не мають жодного стосунку до реальності! А може, вони сидять десь там глибоко у підкірці головного мозку і чекають саме такої миті, аби тебе скомпрометувати?

— Даруню, от скільки тебе знаю, ніяк не можу зрозуміти, що тебе цікавить у протилежній статі більше: посада чи гаманець? — здуру ляпає мій язик.

— А тебе? Чи ти тільки про високі матерії мрієш? Той мужчіна с женой із галереї не виглядав на якогось потіпаху! Чи не так, Любо?

Заборонений прийом. Я сама напросилася.

— Дівчата, давайте вип’ємо за те, що ми у них є. Тому заради нас вони і кар’єри роблять, і гроші заробляють. А ми їх за це любимо, — вклинюється у діалог кмітлива Лянка.

— Ой, люба моя, — відбиває подачу Вірка, — хоч мені так добре зараз з вами, але я не можу випити за таке.

— За яке це «таке»? — питаю.

— Не за це ми їх любимо!

— Ну, звичайно, не за це! Але тільки на початку, — каже Дарина.

— Неправда! — не погоджується Віра.

— А я вип’ю, — кажу я і ковтаю крижану рідину, бо мені вже просто хотілося спорожнити стопку, а не базікати.

— Дівчата, не можна так цинічно ставитися до життя. Адже доля до вас дуже прихильна, а ви цього зовсім не цінуєте, — філософствує.

— Вибач, Вірунь, але ти — дурепа! — відрізає Дарка. — Свою дорогу в житті я прокладаю сама. І правда в тому, що часто я вдаюся до не дуже благородних вчинків, аби зайняти кращу позицію. І ще жодного разу нічого не відбулося само собою. Фортуна приходить тільки до того, хто готується до зустрічі з нею. Правду я кажу, подруги мої бойові?

— Але ж є маса людей, які усе своє життя б’ються над своїми проблемами, а успіх до них не поспішає? — парирує сп’яніла Вірка. — Ось візьми мене, наприклад.

— А у тебе, Вірунь, серйозний утяжелітель! Відчепи той вагон, і поїдеш значно швидше. А ні, то й далі черпай воду ложкою…

Тут моя сестричка задумалася і засумувала. Недостатньо випила, щоб веселитися, і забагато, щоб реагувати адекватно.

Додому нас відвіз Василів водій на моєму авто. Віра від незвичної кількості алкоголю заснула ще в дорозі, і ми поклали її спати, зумівши не розбудити.

Я довго вилася змією довкола свого чоловіка, але таки отримала бажане. В уяві мерехтіло Його обличчя.

Дивні створіння — ці чоловіки! Усе сприймають за чисту монету.

Вночі мені снилося, що я живу у велетенському білому палаці посеред лісу. Ігор — мій володар. А довкола — прислуга в образі поголовних метросексуалів, кожному з яких потрібна була я. Мене це збентежило!

Ні, таки в них щось є, у тих метро… Але воно таке невловиме, як спалах іскри над свічкою у сутінках. І я не готова замінити ними звичних чоловіків, хоч які б вони були досконалі на вигляд.

Istanbul

Моє хобі — це мандри. Я не завжди так думала. Раніше я знаходила неймовірне задоволення у шопінгу. Накуповувала купу різного барахла і дефілювала у ньому за першої-ліпшої нагоди. Мені подобалися приховано заздрісні погляди знайомих жінок і непідробне захоплення чоловіків. Дякувати Богу за природні дані!

Та мода тепер змінюється мало не щосезону, і брендові речі, які інколи коштують, як двотижневий VIP-ВІДПОЧИНОК, скоро стають неактуальними. Тому зараз… Тобто я не перестала витрачати чималі суми на свій гардероб. Але потрапивши одного разу у Голландію, казкову країну тюльпанів, нарцисів, млинів і мініатюрних садиб, я зрозуміла, що є ще більше задоволення — це незабутні враження. Вони ніколи не виходять з моди, не зношуються і не лише не стоять на заваді покупкам, а навіть сприяють їм. Тепер я привожу речі тільки з-за кордону і при будь-якій нагоді зауважую: «Це плаття від Ферре я привезла з Венеції». І зелена українська жаба душить оточуючих. Не тому, що вони нікуди не їздять. Де вони тільки не бувають! А тому, що я вмію це все презентувати!

— Добридень! Що можете запропонувати у Туреччині? — питаю.

— А на яку суму грошей ви розраховуєте? — цікавиться недосвідчена працівниця модної у Львові турагенції.

Я знімаю свої сонцезахисні окуляри і здивовано підіймаю брови, як це робив один із моїх професорів в універі.

На мене дивляться два чорних сценічно підведених, як у Лоліти Пілявської, ока. Ззаду висить маска якогось тубільського божества, очевидно, близького родича дівчини, судячи з розмірів і розрізу очей та вивернутих вуст.

— Любо, я тобі казала: краще відразу іти до Жульки! — нагадує мені Лянка. — Я вже кілька років поспіль їжджу через її фірму, і все було О.К. Вона знає, що нам треба.

— Дорогесенька, — єхидно посміхаючись, звертаюся до дівчини. — А покличте-но нам вашого директора або хто тут у вас начальник?!

— Зараз нікого немає. Але я про все розповім не гірше за них.

— Я так і зрозуміла, — додаю тим же тоном.

— Люб, давай не будемо гаяти часу, — наполягає Роксолана.

Та я не здаюся. Іноді буває помилкою