Читати книгу - "Яр"

Але Максима повезли не на батьківщину Якима Єлисейовича Литовченка, як він сподівався, а в його рідну область, у місто Кремінськ. За два місяці, що минули відтоді, його викликали на слідство не часто, разів, може, з п'ять, бо слідчим було майже все відомо і про нього, і про Якима Литовченка, з чиїми документами його впіймали, і навіть про Кастуся Матусевича. Максим лише вперто не признавався, що він — Максим, незважаючи на катування гумовими кийками. Литовченкові минав тридцять шостий рік, а Максимові — заледве двадцять шостий, але каторга й вічні мерзлоти за кілька років робили з юнака діда, тож зовні Максимові можна було дати й сорок. Та й відбиток Литовченкового пальця на посвідці так затерся в мандрах, що в ньому не зміг би розібратись і професор дактилоскопії, не те що малоосвічений слідчий провінційної в'язниці.

Невідомо, чим би все закінчилось, коли б не той несподіваний наліт німецької авіації та не потужна бомба, що влучила просто у святая святих в'язниці.

Певне, противник узяв споруду за військові казарми, бо ж бомбардував довго й настирливо, хоч його намагались відігнати зенітками. Важкі фугасні заряди лягали то далі, то ближче, спершу два розірвались на чотирикутному подвір'ї, потім настала черга й того, останнього, найважчого, від якого пересудомило всю в'язницю. Бомба прошила поверхи й вибухнула в підвалі, де було бомбосховище для тюремного начальства.

Під час нальоту Максим сидів на відкидному ліжку своєї одиночки, тремтячи всім тілом, і для чогось після кожного вибуху загинав пальці на лівій руці, потім перейшов до правої та так і застиг зі стиснутими на колінах кулаками. Після останнього шаленого струсу божевільні крики в камерах урвалися й на хвилю запала могильна тиша. Тоді нова злива гомону заполонила коридори. Хтось почав розбивати замки на камерах. Виходили всі вцілілі, вийшов і Максим. В'язнів ніхто не зупиняв ні в коридорах, ні надворі. Скрізь смерділо толом і каналізаційними випарами. Усі, хто в чім, у в'язничному чи своєму, посунули до зваленої вибуховою хвилею брами й дременули врізнобіч. Максим біг за якимись двома незнайомими, але ті насварилися на нього кулаком, він спинився й звернув у зелений провулок. Повітряний наліт і досі тривав, на вулицях не видно було жодної душі, і Максим брів, аж доки опинився на околиці міста. Ноги самі несли його до природного захисту: по той бік залізничного насипу темнів ліс. І тільки в лісі Максим зупинився. Те, що він пережив, дуже нагадувало сон, але то був не сон, отже, доводилося якось обдумати свої наступні дії.

Та мозок відключився. Максимові навіть на думку не спадало, що його можуть шукати й знову зловити, що за повторну втечу з ув'язнення людина часом несе незрівнянно більшу кару, ніж за злочин. Апарат мислення, який заціпенів два місяці тому, підказав лише те, що оце й є, мабуть, той ліс, котрий широкою смугою тягнеться звідси аж до самого Яру. І Максим, не роздумуючи, пішов попід лісом.

Ішов до самого смерку, машинально переставляючи ногу за ногою. Чужі черевики муляли, їх дали йому в тюрмі замість подертих чобіт. Перша логічна думка з'явилася далеко за північ, коли він, упершись спиною в колючий стовбур товстої осики, тремтів од холоду й натягав стару в'язничну робу на самі вуха. Куди ж тепер? Додому? Але ж пішки довелося б іти, мабуть, із тиждень, а про якийсь транспорт годі було й мріяти. Головне — не потрапити нікому на очі, дістатися домівки, а там буде по-іншому, там свої люди. Тоді перед очима, хоч вони й були заплющені, виникли жирні чорні літери ВІЙНА, хлопець відчув їх майже фізично й збентежено заблимав, літери перемішались і згасли, але напливали знову й знову. Таки ж війна... Удома десь-то не лишилося жодного його однолітка, усі там. Там — а де? Максим не читав газет, не слухав і радіо — такого в'язневі не належить. Тричі на день баланда й раз на три дні прогулянка чотирикутником брукованого подвір'я.

Що ж воно буде?

З цим запитанням Максим і поринув у важкий кошмарний сон. Прокинувся пізно, аж коли сонце пригріло крізь обрідне листя старої осики. Руки й ноги майже не діяли, особливо ноги, у попереку і в'язах мов стриміло по доброму кілку, у животі гримів такий марш — аж паморочилася голова. Максим ледве розтоптався, але ж і йти було треба, і він помалу поплентав понад узліссям далі. Від нічних думок не лишилося й гадки, і це трохи втішало. Додому, додому, а там буде видніше, що й до чого.

Відтоді минав уже п'ятий день. П'ятий жахливий день, бо то ж таки не абищо — іти й іти отако, машинально переставляючи неслухняні ноги, голодний і спраглий, прибитий невідомістю, яку залишив позад себе й яка чатує на тебе попереду.

Максим лежав, каламутними очима втупившись у верховіття. Може, і справді його вже стережуть під хвірткою батьківського дому? Може, схоплять отакого знесиленого й немічного — та й знову туди?

І куди саме?..

Ця думка здалась настільки жахливою, що Максима аж звело на рівні. Виламавши із сухої гілляки патик, він поплентав далі, сторожко наслухаючи й через кожні кільканадцять кроків роззираючись. Було б страшенним безглуздям удруге попастися саме зараз. Він зробить інакше, піде добровільно до військкомату й скаже: пошліть мене на фронт, туди, де найважче, я доведу отим-о йолопам, що йолопи вони, а не я. Тоді в голові майнуло інше: кого ж я захищатиму? Сталінських головорізів? Ця думка здалася зовсім безглуздою, однак він змусив себе йти й іти далі.

Коли сонце скотилося до вечірнього пругу, ліс, як і розраховував Максим, увірвався, і під ногами вищирився проваллями яр. Від одного вигляду його хлопцеві стало радісно й моторошно. Звідти вже здіймалася