Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Коли Віктор приніс гроші за продані акварелі, Дора повірити не могла: така сума за три студентські роботи?

— За гарні роботи, — усміхнувся Віктор. — Отож, діставай мольберт, палітру, пензлики — і вперед, Доро! Готуйся до персональної виставки.

Вона тільки плечима стенула. Яка виставка? Які нові роботи? Вона й без того як білка в колесі, не вистачає доби, щоб скрізь устигнути. Та й малювання… То вже в минулому. Запитала, де ж його обіцяна публікація. Мама не може дочекатися.

— Та все переносять із номера в номер, щоразу щось термінове й актуальне вибиває, — зітхнув. — А моя стаття, як сказав шеф, може почекати, бо вона вічна.

За місяць Віктор приніс нарешті газету. Великий заголовок — «Дора Друга». І півжирним курсивом підзаголовок — «Тільки велика любов і турбота доньки, яка заради матері відмовилася від власного покликання, тримає на світі забуту артистку». Він написав про те, що світ наче втратив гальма й стає дедалі немилосерднішим, що родинна сув’язь часто рветься, як павутинка, і саме через це люди найбільше страждають і підхоплюють самотність, як вірус; що самопожертва Дори Другої — приклад рідкісний, але дуже показовий: любов’ю можна продовжити життя дорогій людині, любов і турбота сильніші за ліки. І наостанок про те, якою чудовою художницею могла б стати Дора Друга. Адже таке поєднання таланту й духовних людських якостей — також рідкість.

Дора оторопіла. Як вона дасть цю газету мамі?

— Що ти наробив?!

— Написав правду. А ти хотіла, щоб я повторив нісенітницю про лікувальний вплив поезії? Ти сама віриш у те, що оті графоманські вірші, які декламувала твоя мама, можуть продовжити комусь життя? Не сміши! Та якби не ти, твоя мама давно б уже…

— Це неправильно!

— Ну, знаєш!… — Він спалахнув. — А ти… Ти все робиш правильно? Доро! Поглянь на себе — ким ти стала? Білкою в колесі чи роботом на коліщатках? А життя одне. І це твоє життя.

— Його дала мені мама.

— Щоб ти його не бачила й не відчувала — ні на смак, ні на дотик?

— Не твоя справа!

— Моя! Бо я тебе люблю. А коли люди люблять…

— То що? Що такого особливого роблять люди, які люблять?

— Знаєш, моя бабуся хворіла на рак. Тато довгий час навіть не знав про це. Вона нічого не говорила — у нього тоді був дуже складний період: втратив посаду, залишився без грошей, усі друзі раптом кудись зникли… Знаєш, як це буває — усе враз. Бабуся не хотіла, щоб він іще й через неї хвилювався й залазив у борги. А коли вже не можна було приховати… Сказала, що пройшла свою дорогу — от і все, нічого судомно чіплятися за придорожню траву й завдавати клопотів найріднішій людині.

— Це натяк? — сполотніла Дора.

— Ні, просто приклад, — сказав Віктор.

— Прикладів багато. Але кожна людина робить свій вибір. Для мене головне — аби росла ота трава вздовж дороги, щоб мамі було за що чіплятися. А якщо її не буде, то я сама насію. Ми з тобою справді дуже різні. Недаремно ти так не сподобався моїй мамі!

— Мамі… А тобі?

Дора не відповіла.

Вона таки повезла маму до санаторію — виручили гроші, отримані за акварелі. Ще трохи вдалося випросити в благодійного фонду. Цей санаторій виявився зовсім не таким, як минулорічний, більше нагадував лікарню, у якій Дора мусила бути для мами доглядальницею. А коли повернулася до міста, виснажена та змучена сумнівами, сама поспішила до лікарні. Нікому не зізнавалася, що її примусило туди піти. Але світ, виявляється, і справді тісний. Медсестрою в лікаря, який робив їй аборт, була невістка того самого сивого подружжя, що так гостинно пригощало Дору вишневим варенням, — з нею вона зіткнулася в білому будиночку всього-на-всього один раз. Жінка впізнала Вікторову кохану. І Дорина таємниця перестала бути таємницею.

Того ж вечора Віктор подзвонив у двері. Дора відчинила й відскочила — подумала, що він хоче її ударити. Але Віктор тільки схопив за плечі.

— Як ти могла? Я так чекав тебе. Лічив дні, години. Думав, повернешся й підемо до загсу. Навіть обручку вже нагледів, батькам написав. А ти… Чому ти мені не сказала? Чому не запитала мене?

Вона виштовхала його з квартири та вийшла слідом.

— Звідки я знала, що ти собі планував? Ми посварилися, і я…

— І ти за місяць не написала жодного листа, не дала знати, де ти, відключила телефон.

— Там просто не було зв’язку.

— Навіщо ти це зробила?

— Це вбило б маму, — прошепотіла Дора. — Я не могла їй сказати. І взагалі…

Він не дослухав.

— Знаєш, Доро, що таке евтаназія? То знай і те, що відтепер я — прихильник евтаназії.

— Татку, поглянь, якого я метелика спіймав!

Дора відчула, як болісно вдарило її в самісіньке серце оте «татку».

Хлопчик років п’яти підбіг до Віктора й розтулив стиснутого кулачка. Блакитний метелик із тонкими синіми прожилками хутко змахнув крильцями й полетів із розпрямленої долоньки. Малий розчаровано глянув йому вслід і вже збирався заплакати. Дора хутко вмокнула пензлика у фарбу — трохи блакитного, а тоді крапелька синього. Кілька мазків — і в правому кутику етюда, на зеленій бадилинці гойднувся крилатий утікач.

— А подивися-но, де твій метелик присів!

Малий недовірливо скосив очі на мольберт, але плакати перестав.

— То ти, значить, тато, — сказала тихо.

— Недільний, — усміхнувся Віктор.

— Як це? — здивувалася Дора.

— А так, що за годину приїде розкішною автівкою один чоловік, якого мій малий уже також називає татом, і забере його додому. До їхнього дому, що колись був моїм.

— Той чоловік кращий за тебе?

— Мабуть. Інакше вона не проміняла б мене на нього.

Дора аж сіпнулася — вона ні на кого не проміняла б Віктора. Ніколи й нізащо!