Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

У моєму череві також почувся гуркіт, і я згадав, що за всією цією метушнею пропустив ланч. Цього ні в якому разі не слід було робити; я мав підтримувати свої сили. Мій від природи високий рівень метаболізму вимагав постійної уваги: ніякої дієти для Декстера! Але від'їзд цілком залежав від Дебори, а у мене виникло передчуття, що згадка в даний момент про можливий прийом їжі сестра зустріне без захвату. Я знову подивився в її бік. Дебора все ще воркувала з літньою місіс Мединою. Та перестала блювати, зосередившись на риданні.

Я зітхнув і попрямував під дощем до машини. Я не мав нічого проти того, щоб промокнути. Схоже, у мене буде достатньо часу, аби встигнути висохнути.

І часу було справді достатньо, більше ніж 2 години. Я сидів у машині і слухав радіо, і намагався зобразити в уяві, кадр за кадром, як це було б їсти сандвіч medianoche: хрускіт скоринки хліба, такого підсмаженого, що він, перш ніж відправитися всередину, злегка дряпав порожнину рота. Потім відчувався присмак гірчиці, за яким пішов заспокійливий смак сиру і трохи присоленого м'яса. Наступний укус обдарував мене чудовим маринованим огірочком. Треба прожувати його гарненько, щоб повністю насолодитися ароматом. Проковтнути. Зробити величезний ковток «Айрон Бійр», хоча це зовсім не пиво, а содова. Я зітхнув. Яке блаженство! Я волів би їсти, ніж робити будь-що інше, — за винятком ігор у компанії Темного Мандрівника, звісно. Це справжнє генетичне диво, що я нежирний.

Я був зі своїм третім уявним сандвічем, коли Дебра нарешті підійшла до машини. Вона влізла на водійське сидіння, зачинила двері і просто сиділа там, дивлячись кудись далеко, поза вітровим склом, що було забризкане дощем. І я знав, що це була не найкраща річ, яку я міг сказати, але втриматися вже просто не міг.

— Ти виглядаєш змученою, Деб. Як щодо ланча?

Вона похитала головою, але нічого не вимовила.

— Може, гарного сандвіча? Чи фруктового салату — підійме твій рівень цукру в крові. Ти відчуєш себе набагато краще.

Тепер вона вже глянула на мене, але це був не той погляд, який би обіцяв ланч в найближчому майбутньому.

— Тому я й хотіла бути копом. — сказала вона.

— Через фруктовий салат?

— Те, що там відбулося... — мовила вона і знову повернулася, аби подивитися кудись через вітрове скло. — Я хочу заарештувати того... того, хто здатний зробити таке із людиною. Я бажаю цього так сильно, що навіть можу відчути смак цього.

— Може, це смак сандвіча, Дебора? Тому що...

Вона вдарила долонями по оправці керма, вдарила сильно. Потім вона зробила це ще раз.

— Нехай воно буде ПРОКЛЯТЕ! Буде на біса ПРОКЛЯТЕ все це!

Я зітхнув. Тепер уже ясно, що стражденний Декстер не отримає свою скоринку хліба. І все тому що Дебора мала якесь божественне прозріння при вигляді живого шматка м'яса. Поза всяким сумнівом, це було жахливо, і світ став би значно краще, позбувшись того, хто все це накоїв. Але яким би жахливим не був вчинок, він зовсім не означав, що ми повинні залишитися без ланчу. Хіба ми не зобов'язані підтримувати сили, щоб зловити цього хлопця? Все ж, це був не найкращий час, аби донести до Дебори цю думку, тому я просто сидів там з нею, дивився як дощ б'є по вітровому склу і уявляв свій сандвіч номер чотири.

* * *

Наступного ранку я лишень вмостився в своїй комірці, як задзвонив телефон.

— Капітан Меттьюз хоче бачити всіх у себе, хто був там учора. — сказала Дебора.

— Доброго ранку, сестричко. У мене все добре, дякую, а в тебе?

— Негайно. — сказала вона і повісила слухавку.

Поліцейський світ складався з рутини, як офіційної, так і неофіційної. Це одна із причин, чому мені подобалась моя робота. Завжди відомо, що відбувається, і доводиться запам'ятовувати менше людських реакцій, щоб відтворити їх у відповідний час. В результаті мене важче було застати зненацька і штовхнути на реакцію, яка могла б поставити під сумнів правомірність мого членства у людській расі.

Наскільки мені відомо, капітан Меттьюз ніколи не викликав до себе «всіх, хто там був», навіть у тих випадках, коли справа отримувала широке громадське розповсюдження. Він особисто справлявся із пресою і з тими, хто стояв вище його по службових сходинках, залишаючи детективів та експертів займатися своєю справою. Така була його політика, і я не бачив жодної причини, нащо було б порушувати такий протокол, навіть маючи на руках настільки незвичайну справу, як ця. Капітан діяв в якомусь поспіху, і йому ледве вистачало часу, щоб схвалити текст прес-реліз.

Але «негайно» як і раніше означало негайно, тому я почалапав по коридору в напрямку кабінету капітана. Його секретар, Гвен, — що була одною з найбільш чітких і організованих жінок, які коли-небудь жили на землі, — сиділа за своїм робочим столом. Вона відрізнялася такою серйозністю і прямолінійністю, що я ніколи не міг встояти перед спокусою злегка подразнити її.

— Гведолін! Чудне видіння сяючої краси! Полети зі мною до моєї кривавої лабораторії! — сказав я, зайшов до кабінету.

Вона хитнула головою в бік дверей вкінці кімнати.

— Вони в конференц-залі. — сказала вона з кам'яним обличчям.

— Невже ти відмовляєшся?

Вона повела головою трохи вправо.

— Оті двері. Вони чекають.

Вони справді чекали. На чолі столу сидів капітан Меттьюз зі стаканчиком кави в руках і з кислою міною. Навколо столу розсілися Дебора і Доукс, Вінс Масуока, Камілла Фіджі і чотири копа — ті, що в момент нашого прибуття натягували стрічку по периметру будинку жахів. Меттьюз кивнув мені і запитав:

— Це вже всі?

Доукс перестав на секунду обдирати мене поглядом і відповів:

— Парамедики.

Меттьюз похитав головою.

— Вони не наша проблема. З ними поговорять пізніше.

Він прочистив горло і подивився вниз, немов там знаходився текст невидимого сценарію. — Отже, — вимовив він і ще раз прочистив горло. — Та, ем, вчорашня подія, яка сталася на, ем, Пн-Зх. Четвертій Стріт отримала відгук на високому рівні, — він перевів очі догори, і на мить мені здалося, що цей