Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Леонід це розумів. Він вірив, що комунізм покладе край усьому тому, від чого страждало людство: злиденності і безробіттю, експлуатації, несправедливості, свавіллю та розпалюванню війни безсовісними мерзотниками, які штовхали молодь на загибель. Комунізм будував світ, в якому таким, як Вебер і Свобода, мало бути забезпечене добре життя, спокійне, без страху, чесне і вільне. Але для них воно вже запізно, і ніщо не потамує їхнього болю. Так, як його батьки ніколи не позбудуться мрії про самостійну Україну і всіх тих, хто за неї страждав і за неї загинув, так само батьки Гедвіг ніколи не забудуть свого Карлі і те, що йому заподіяли. Через стільки років вони вже не надіялись на його повернення, вже повірили, що його немає в живих, і говорили про нього дуже рідко. Але вони ненавиділи і росіян, і комунізм, який був для них так само нелюдяним, як нацизм. Це непокоїло Леоніда, хоч він і розумів, що в цьому вони були схожі на його батьків, і суперечити їм сенсу не було. Було ще щось, що нагадало йому про домівку. Вони, як і його батьки, разом стільки пережили, стільки разів були змушені триматися разом, стільки разів шукали і знаходили втіху вкупі, що життя скувало їх в одне ціле. Слова і жести для цього були вже зайві, відчувалося навіть те тепло, яке вони випромінювали.

Цього вечора подали картопляно-овочеве пюре зі смаженою кров'янкою, проте страва перевищила найкращі меню добрих ресторацій. Леонід, який уже стільки років не мав домівки і весь час їв по рестораціях і мешкав по готелях, сприйняв це як щось благодійне. Він охоче приходив би до них, тільки не як Ганс Фагель, не як утікач зі Сходу, не як фольксдойче з Бидґоша, який він частенько називав Бромбергом. До інших йому не було діла, бо ця легенда не мала жодного слабкого місця. Іншим він безтурботно міг розповідати про родинний дім по вулиці Ягелонських і про всі подробиці, які тільки заманеться. Інколи його це забавляло — створювати образ нової людини і разом з тим бути нею — Гансом Фагелем, німцем з боку батька і поляком з боку матері. Але тут його це гнітило. Вони кликали його Гансом, а це він чув від них неохоче. Вони питали часами про минуле, і він знав про все — про те, де ходив до школи, де працював, що тоді-то і тоді-то трапилося і де перебував у той чи інший час. Бидгош він знав як свою кишеню. Він провів там декілька місяців з єдиним завданням вивчити вигадане життя Ганса Фагеля як своє власне. Про нього він міг розповідати не задумуючись, ніби воно було справжнім, ніби сам у нього вірив.

Але по відношенню до батька і матері Веберів він усвідомлював, що бреше. А якщо колись між Гедвіґ і ним справді щось буде, то вона рано чи пізно частково вивідає правду і дізнається, що він багато прибріхував. Абсурдним було те, що думка ця найбільше починала йому докучати, коли бував у неї вдома, коли розмовляв з її батьками. По відношенню ж до самої Гедвіг Ганс Фагель був не істотним, більшість того, що він їй казав, була правдою, можливо єдиною, яка ще в ньому жила. Проте у цій робітничій квартирі в Альбрехтсгофі він знову почував себе таким, як у перший час служби в державній безпеці, коли їх посилали на чужі села, де вони прикидалися, як то люди кажуть, «справжніми українцями», випрошуючи допомогу та харчі і завойовуючи довір'я, щоб потім обманути. Він не хотів обманути їхню довіру, яку вони так щиро йому виявили, так би він ніколи не вчинив, його гнітило те, що ці добрі люди довіряли йому без усякого сумніву, відчували до нього симпатію, в той час якби вони знали... Тому він і не любив приходити до Гедвіг додому, але не мав права це виявляти. Вона могла подумати, що це через скромний стіл чи тісну квартиру.

Вони були одні в кабінеті Бориса, але його шеф говорив формально і урочисто, ніби на відкритих зборах.

— Цим ти зробив значний внесок у справу захисту нашого рідного Радянського Союзу і боротьби за мир у всьому світі. Комітет державної безпеки високо оцінив мужність і уміння, проявлені тобою при виконанні цього завдання. Зрозуміло, що у зв'язку з таємним характером твого завдання твої заслуги не можуть дістати громадське визнання. Проте мені доручено, товаришу Леоніде Свобода, передати тобі щирі вітання комітету і передати тобі в знак високого визнання цей подарунок.

Він потиснув Леонідові руку і вручив пакуночок. Те, що відбувалося, нагадувало шкільне вручення призів, з тією різницею, що вони були самі і всі формальності ставали трошки кумедними.

— Треба відповісти, — подумав Леонід, — але що? Що виконав лише свій обов'язок... все заради батьківщини... соціалізму... миру у всьому світі... Все це чергові лозунги, які бентежать, коли говориш віч-на-віч. Але переді мною все ще це обличчя, Борисе! Мені страшно, але я бачу його, бачу цей страх, відчай в очах, коли він задихається. І це питання, яке вже не спромігся вимовити: навіщо? Я часто думаю про цю жінку, яка в цей суботній ранок ще не знала, що прощається зі своїм чоловіком востаннє, бачила, як він пішов, і думала, що повернеться...

Пакуночок був важкий.

— Камера, — подумав він — треба щось сказати... — Дякую, — вимовив з трудом. — Я... я добре не знаю, що маю казати...

— Відкрий, — щиро відповів Борис, — глянь, чи тобі сподобається.

Леонід розгорнув папір, побачив коробку «Цейс Ієна». Це була справді камера, чудова малоформатна камера, дуже дорога.

— Дякую, — повторив він ще раз. — Щиро дякую.

Вони ще раз потиснули один одному руки, і Борис поплескав