Читати книгу - "Наречена Шульца"

Віткаци не був набагато старшим за Бруно, але майже як батько опікувався провінціалом і вводив його у „товариство”. А заслужити на справжню ласку Віткаци, всупереч тому, як могло здаватися на перший погляд, було не так уже й легко. До Бруно це взагалі було майже неможливим. Він навіть обожнювати себе рідко коли дозволяв.

Цього разу організацією деталей подорожі зайнялася вона. Пансіонат від 3 до 10 злотих за добу, залежно від умов, 6 злотих — кошти перебування у кращих умовах, додатково купіль — 1 злотий та обслуга — 70 ґрошів. Вибрала щось посередині. Зарезервувала.

У знаменитій „Віткевичівці”[40] не було світла й каналізації, тож вони замовили щось більш зручне. Постійно зустрічалися з Віткаци та його мистецькою бандою. Бруно майже належав до неї. „Майже”, бо розпивання алкоголю та постійні дурощі — це не був його світ. Але він хотів бути поруч із кимось, кого вважав більшим за себе. А вже точно з кимось, хто краще вміє насолоджуватися життям…

Послідовник Чистої Форми[41] та заборонених речовин був кольоровим у буквальному значенні. Наче екзотична квітка. Завжди старанно добирав сорочки. До зеленої залюбки надягав жовті черевики. Й темно-сині бриджі. До цього малинову краватку. Здасться, він навіть білизну мав кольорову. А писав фіолетовим чорнилом. Він постійно рухався: то запрошував усіх на щось смачне — це могла бути настоянка з анісу, — то демонстрував виготовлений ним калейдоскоп. Відтак вилазка в гори. Увечері заохочував до участі у спіритуалістичному сеансі, під час якого міг непомітно нахилитися і, за спинами паней зі свого „гарему”, нишком зізнатися Юні, як він тяжко сумує за покинутою у Варшаві дружиною.

У його товаристві безперестанку щось відбувалося, кипіло життя, романси, лився алкоголь. Сам проводир зазвичай перебував у стані „ґлятви”, як він називав похмілля. Але це не заважало йому в щоденних розвагах з коксом, стрихніном, „пифком”[42] та іншими стимуляторами. Темперамент його просто розносив. Хоча якоюсь мірою це була лише видимість. Бо ж колись він мусив писати ті п’єси і повісті, завдяки яким став знаменитим, колись мусив малювати ті свої предивні портрети. І ось він, отой гейзер темпераменту, і той інший, ще блідіший на тлі свого приятеля, ще більше замкнений у собі й мовчазний, мусили переживати ті самі моменти самотності над листком паперу, з палітрою в руці…

Їх об’єднувала любов до мистецтва — беззастережна, непримиренна до профанів, які й гадки не мали про муки творчості. Тільки воно, тільки мистецтво виправдовувало їхнє існування на цій планеті. У цьому вони погоджувалися на сто відсотків. Бруно часто посилався на свого Приятеля Мистця, коли на мене нахлинала бодай мить зневіри, чи щоб не проґавити інших можливостей у житті. А Віткаци повторював: „…забрудню руки по лікті й пахви. Вб’ю себе роботою, бо без неї… ким я є? І навіщо?”

Але тут автор „Ненаситності”[43] здебільшого розважався. Він любив сміятися, пустувати. Після кожного потужного загулу розпочинав Нове Життя у Великих Масштабах, тоді ми його найчастіше бачили. Пам’ятаю його кривляння перед об’єктивом фотокамери. Глузливі жарти. Хлоп’ячі дурощі, здається, не без впливу різноманітних речовин. Його заклики до своїх обожнювачок, щоб не сказати — коханок: „Давай зробимо щось пекельне!” В усьому цьому, як і в ньому самому, палав вогонь.

Іноді я з тривогою поглядала на мого Бруно. Чи його це не бентежить, не шокує, чи ця сила приятеля ще більше не підкреслює його власні слабкості. Але — на диво — Бруно, мій Бруно, зазвичай тихенький, відчужений, який часом пожвавлювався лише ближче до ліжка, був зачарований так само, як і я. Ні, Віткаци його не шокував. Бруно був його шанувальником. Хоча на деяких фотографіях мав неприродно радісний вираз обличчя.

Навіть колекція раритетів „божевільного із Закопаного” вражала. Неважливо — справжня чи лише сфальсифікована. Чого там тільки не було? Недопалок цигарки маршала Пілсудського, підв'язка таємничої танцівниці Рити Сачетто