Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

під привабливими гаслами – «За мир, свободу, землю й хліб». Разом із деякими своїми земляками виконує вказівки більшовицької партії про братання. Закликає залишати фронт і повертатися додому зі зброєю для боротьби із залишками царату. І робить це не заради своїх переконань, а за гроші. «Якою ж буде зустріч сьогодні? – крутилося таке на думці. – Чи оновилася його заяча кров, чи перестав він шукати собі кумирів серед зрадників?» Допускав, що й той пригадує його розбишакою та бунтарем, але не знайде в чому ще дорікнути. Зараз відчував себе не по роках досвідченим і дорослим. Ще далеко до виважених і освічених чоловіків, на яких рівнявся, все ж і йому є чим похвалитися в свої неповні двадцять років. Тому, відкинувши все зайве, перш ніж відправитися на виконання завдання, прийняв своє рішення: «Що б не сталося, а товариш дитинства ним повинен і залишитися».

Про все, що думав дорогою, одразу забував у бою, де необхідно бути максимально зібраним, бо «смертників» завжди було набагато менше, тож доводилося одному ставати проти п’ятьох, а то й проти десятьох. Не кожен зміг таке витримати – довгий час знаходитись на межі життя і смерті, коли організм швидко виснажується; а Григорій у такій ситуації був як риба у воді. Своєю силою управляв сам, і вже коли заніс шаблю над чиєюсь головою, то годі тому вояці ухилитися. Лише раз спинився, неначе хтось схопив його за руку. І добре – бо то був Яків. Вони не мали часу ні на вітання, ні на розмови, просто Григорій дав йому шанс вислизнути і щезнути. «Не вбивати ж товариша дитинства, якщо той навіть учинив злочин», – такими були його правила.

Довго він згадував той випадок, не забув і зараз. Та і як забути, коли міг одним ударом розрубати його навпіл – таку мав силу в руках, якої не було навіть у здорових латиських стрільців. «Був товариш і…» – від самої думки ставало моторошно. Усе ж твердий і загартований характер дався взнаки. Адже це він, Григорій Савонов – найкращий розвідник, який не раз пробирався в глибокий тил ворога. І лише він знав, як це йому вдавалось.

Тим часом у сусідньому купе вже говорили голосно, неначе випили по цілій склянці оковитої, хоча «сухий закон» ще ніхто в Російській імперії не скасовував. Якийсь очевидець розважливо розказував про події лютого цього ж сімнадцятого року, коли в Петрограді тисячі людей вийшли на вулицю. Туди їх гнали порожні прилавки магазинів і картки, на які все рідше можна було щось купити. Він не зустрічав таких, які збиралися скинути царя, бо в основному всі просили хліба. Та як не кричали, влада й не намагалася їх почути. Згодом «Долой самодєржавіє!» почало лунати, «Долой войну!» – так кричали солдати, які хтозна-де взялися. Невдовзі замість представників влади з’явилися озброєні драгуни, які, врізавшись у натовп мітингувальників, почали піками бити по головах кого попало. Люди розбігалися в різні боки, і якби не козаки, які почали гнати і драгунів, і поліцію, та все частіше кричати «ура!», ніякої революції не сталося б.

– От молодці! – підхвалював інший.

– Я тоже там был, – приєднався й третій до тієї розмови. – Двадцать пятого числа стоял целый день, – хизувався своїм пітерським акцентом. – Еле добрался до площади, ведь даже трамваи не ходили, – вже з перших слів Григорій у ньому розпізнав більшовика. – Ещё не успел рассмотреться, а конная полиция уже тут как тут, и давай стрелять. Первыми упали те, что были на трибуне, потом в полицию полетели бутылки, петарды, гранаты, а возле Гостиного двора по мирным людям драгуны открыли настоящий огонь, как в 1905 году. Всех косили с пулемётов, и меня чуть не убили. Целый час лежал на холодной мостовой, не поднимая головы. И что я должен теперь делать? Простить им такое? Никогда. Я буду уничтожать эту мразь, и царя Николашку не пожалел бы, сам бы повесил, а рядом всю его семью.

– Якщо сам упораєшся, то чому ж тоді Леніна в запломбованому вагоні з Німеччини привезли? – розважливий голос випустив чергу іронічних слів, аби знову кинути того блудослова на холодну бруківку.

– И справлюсь, придёт время, и справлюсь, – на щось натякав, не сказавши й слова про Леніна. – Так вот, – зібрався далі розповідати, – и двадцать шестого меня туда понесло. Как раз толпа по войскам камнями кидала, а они в ответ пулями, – уже й не просять його, а він продовжує, та аж на крик зривається. – Многих убили в тот день, а ещё больше забрали в тюрьму. Тогда и вышли на улицы во всех городах – смотри, мир, какая Россия! Царю после этого ничего не оставалось, как отречься от престола. Там и раньше не было согласия – Дума о своём, правительство о своём, а он заставить их не мог. Все и разбежались, а жандармы спрятались, не зная, кому служить. Вот так распался царский режим.

– То ти й далі розказуй, коли взявся, бо то ж не кінець, а лише початок, – хтось так стукнув по столику, що й склянки забряжчали. – Це твої більшовики все й розхитали. Тепер сто партій з підпілля вилізло, і кожна людям щось обіцяє, але й вони хлібом не нагодують.

– Ты что, питерским рабочим не веришь? – нескладно було здогадатися, що він б’є себе кулаком у груди. – Наверное в Житомире или под Черниговом сало ел в то время, когда я там мерз да жизнью рисковал, – він майже кожне слово пересипав своєю лайкою.

– Ти диви, який він революціонер! – сміялися з нього. – Полежав годину на бруківці, і вже революціонером став!

– И стал! – він уже кричав на весь вагон. – Это наша революция! И если не веришь, значит ты враг, а мы всех врагов уничтожим! Мы всех уничтожим!

Після такої нісенітниці вони вже зчепилися. Не звернули уваги й на Григорія, коли він відчинив двері їхнього купе. Та коли миттєво скрутив одного й другого, почали проситися.

– Ти чию горілку тут пив та салом заїдав? – зробив боляче тому горе-революціонеру.

– А ти навіщо пригощаєш, коли знаєш, що він усе одно по пиці дасть, – аж струсонув того, який говорив українською. – І щоб тиша мені була, бо я таких, як ви, швидко втихомирюю, – стукнув їх лобами й розкидав на протилежні полиці.

Може б, і далі продовжували,