Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

пам’ятаю також і свій стрибок, і могутню, яка все заглушала, думку, щоби відплисти якнайдалі, і пам’ятаю, що як тільки опинився під водою, захлопнулись наді мною великі ворота, зачинилися двері. Раптом стало тихо, зелено, час рвучко загальмував, а потім важко рушив уперед, але вже у зовсім іншому ритмі, повільно, з благоговінням. Я не заплющив очей, може, зі страху, що не буду свідком власної смерти, тому бачив тепер повільний радісний танець повітряних бульбашок, які спішили до поверхні від тіл, котрі зненацька з’являлися в зелені, махали повільно руками й ногами, а потім або йшли, підштовхувані таємничою силою, до світла, що розлилося як ртуть на небі цієї водяної країни, або завмирали без руху на півдорозі й висіли, задивившись у далеке, таємне дно. Над нами нависла зловісна тремка тінь, відблиск корабля, тьмяна туманність на ртутному небі, і цей контур набував розмірів, форм, могутнішав. Тонув.

Тому я плив просто себе, аби далі. Потім стало темно, я вчепився якоїсь дошки, котра мене, непритомного від виснаження, несла за собою.

Так я опинився на пляжі. Сидів, розмасовуючи шарпану болем щиколотку, аж вийшло на хвильку сонце, дощ стих, і все посвітлішало. У кишені плаща я намацав окуляри — були цілі.

Я подумав, що зі мною сюди повинні були дістатися багато інших людей. Ота жінка з кількома дітьми, закохана пара, хвора стара пані у кріслі-візочку і її син чи опікун, група мовчазних молодих людей, а також мій приятель, Якуб, у такому самому плащі (ми дістали їх задарма від гречанки, яка торгувала старизною), з ним я розмовляв, коли нас оглушив удар і страшний вибух. Хитаючись, я рушив уздовж пляжу, виглядаючи серед каменів якогось руху, і знову в моїй голові повно було того гуку. Я тинявся туди й сюди, підходив до моря і вертався.

Пляж був пустий. Я знову сів на тому місці, куди мене винесло, і якось несподівано лагідно подумав, що чекатиму, аж оті з'являться.

Я сидів так, поки не настала ніч. Аж тоді ліг на висушених теплим вітром камінчиках і заснув. Спав я неспокійно; будився час від часу і вдивлявся в морську смугу аж до обрію, ігноруючи сушу, яку мав за спиною. На світанку вода піднялася й торкнулася моєї стопи, яка вже спухла. Тоді я вибрався на скелі.

Я дуже добре пам'ятаю оті перші години, не забув нічого.

Пам'ятаю, що приходили до мене маленькі краби, зупинялися, здивовані, переді мною, недовірливо рухали вистромленими очима, а потім тікали під камені. Провідували мене маленькі, стрибучі комахи, але й ці потім ішли своєю дорогою. Сонце перетворило мій одяг у незручну солону шкаралупу, яка щипала шкіру. Мені хотілося пити. Я подумав про дощ, що прісна вода мала би лишитися десь у скельних заглибинах, тому рушив, шкутильгаючи, до трав'янистих, скелястих узбіч і, властиво, тоді вже почав здогадуватись, що опинився на острові. Може, це був усепроникний запах моря, який напирав на мене зусібіч, не мінявся; може, справа була у вітрі, який не стихав, не вгамовувався, наче іґнорував цю тверду землю, наче ця земля була майже несуттєвою, дрібного перешкодою на його шляху. Я шкутильгав під гору, бо гадав, що з гори зможу охопити свою ситуацію, що переді мною відкриється уся географія цього несподіваного світу. А також — передовсім, — що зустріну інших.

Ці перші години, перші дні я весь був чеканням на інших. Я перетворився у власні відчуття — у зір і слух. Сидів на півдорозі до вершини гори, під розігрітим сонцем каменем, і дивився в море. Вдивлявся в нього з надією, що знайду на його мінливій поверхні якийсь слід, вугластий обрис човна, фрагменти корабля, хоча б якесь сміття, дошки, скриньки, що-небудь; що на обрії з’являться безпечні, майже людські обриси якихось рятівних катерів, торговельного судна, що пролетить літак. Мені пекли очі від того виглядання, текли сльози. Плащ сох на каменях, і на його гладкій попліновій поверхні осідали кристалики соли.

Лише увечері я відчув голод і спрагу, тому повернувся до моря в надії, що впіймаю якусь рибу. Мені вдалося знайти прісну воду — її було аж надто у маленьких, багнистих скельних заглибинах. Усю ніч я просидів біля однієї з них, боячись відійти, вдивляючись у море. Всіяне зорями небо творило різкий контраст із величезною, розлитою в темряві водою. Я ніколи не бачив такої абсолютної чорноти, я ж усе життя прожив у місті, і раптом відчув себе маленьким, дрібним, неістотним, окрушиною, що якимось чудом вціліла у катастрофі. Відчув, що усе, що сталося, було однаково жорстоке як для тих, котрі загинули, так і для тих, котрі вижили, бо ані в смерті одних, ані в житті інших не було нічого особистого, не доконувався ніякий вибір, не діяла ніяка зумовленість, а лиш механічні закони випадку, глухі, металеві, які гуркотіли наче виляски великої космічної машини. Чорний безмір моря оголював цю страшну правду — існування не має значення. «Немає» і «є» — рівноправні. Тоді, у ті хвилини жаху, я подумав, що вмер, потонув, і що настало саме те, що так легко виходило мені з вуст у кав’ярняних дискусіях — загробне життя. Що я мертвий.

Я просидів на тому самому місці весь наступний день і ще одну ніч. Без їжі, у якомусь стані всеохопного жаху, який мене паралізував. Підповзав лиш до скель, щоби напитися прісної води, а потім знову впадав у заціпеніння. Думки мої помалу зникали. І та пустка, що розпросторювалась у моїй голові, була як просочений ліками бандаж. Діалоги, які я вів подумки, заклинювали на одному реченні, розмножувалися зі скреготом. Я, наприклад, повторював: «Люблю тебе й любитиму завжди», але зовсім, власне кажучи, не знав, до кого я звертаюся. Навіть не шукав у думках адресата для тієї фрази, але, що дивно, вона, незважаючи ні на що, внутрішньо впорядковувала отой пустий простір у мені, заново мене стабілізувала. Або казав: «Будь ласка, будь ласка», але не так, наче прошу чогось, а радше так, ніби хочу на щось вказати. Будь ласка, ось те чи оте, будь ласка, отут у нас острів, а