Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

Коли я купив лакричні палички й батончик білого шоколаду, то озирнувся й побачив місіс Александер, стару пані з будинку № 39, яка також зайшла до магазину. Тепер на ній не було джинсів. Вона була вдягнена в сукню, як справжня стара пані. І від неї пахло їжею.

— Що з тобою сталося того дня? — спитала вона.

— Якого дня? — перепитав я.

— Я вийшла надвір, а ти пропав. Я сама з’їла все печиво, — сказала вона.

— Я пішов, — відповів я.

— Це я збагнула, — озвалася вона.

— Я подумав, що ви можете подзвонити в поліцію, — пояснив я.

— Чого ж, заради бога, я мала туди дзвонити? — здивувалася вона.

— Оскільки я совав носа в чужі справи, а Батько сказав, що я маю припинити розслідувати вбивство Веллінгтона. А поліцейський дав мені попередження, і якщо в мене знову будуть проблеми, то вони ставитимуться до мене більш серйозно, через попередження.

Тоді пані індуска за прилавком сказала місіс Александер: «Чим я можу вам допомогти?», і місіс Александер відповіла, що їй потрібні пінта молока й пакетик желейних тістечок, а я вийшов із магазину.

Коли я вийшов надвір, то побачив таксу місіс Александер, що сидів на тротуарі. На ньому була маленька куртка з тартану — це така картата шотландська тканина. Такса був прив’язаний за повідець до ринви біля дверей. Мені подобаються собаки, тому я нахилився й привітався з її таксою, а він лизнув мені руку. У нього був шорсткий та мокрий язик, і йому сподобався запах моїх штанів, тож він почав їх обнюхувати.

Тоді вийшла місіс Александер і сказала:

— Його звати Айвор.

Я нічого не відповів, і місіс Александер спитала:

— А ти дуже сором’язливий, чи не так, Крістофере?

— Мені не можна з вами розмовляти, — відповів я.

— Не хвилюйся. Я не скажу поліції і не скажу твоєму татові, бо немає нічого поганого в тому, щоби трохи потеревенити. Просто по-дружньому потеревенити, чи не так?

— Мені не можна теревенити, — відповів я.

— Тобі подобаються комп’ютери? — спитала вона.

— Так, мені подобаються комп’ютери. У мене в спальні є комп’ютер, — сказав я.

— Я знаю. Я інколи бачу, як ти сидиш за комп’ютером у своїй спальні, коли дивлюся у вікно на протилежний бік вулиці.

Потім вона відв’язала повідець Айвора від ринви.

Я не збирався нічого говорити, бо не хотів мати проблем.

Потім я подумав, що це був Надзвичайний День, а нічого особливого ще не сталося, тому може бути, що розмова з місіс Александер і була тою особливою подією, яка мала відбутися.

І ще я подумав, що вона може розповісти мені щось про Веллінгтона чи містера Шиєрса, навіть якщо я не ставитиму жодних запитань, а це не буде порушенням обіцянки. Тому я сказав:

— Мені подобається займатися математикою й доглядати за Тобі. А ще мені подобається відкритий космос і подобається бути на самоті.

— Не маю сумніву, що ти дуже вправний у математиці, — сказала вона.

— Так. Наступного місяця я складатиму екзамен із математики рівня «А». І отримаю оцінку «А», — відповів я.

— Невже? Рівня «А»? — перепитала місіс Александер.

— Так. Я ніколи не брешу.

— Перепрошую. Я й не мала на увазі, що ти брешеш. Просто я могла не розчути. У мене інколи слух пропадає, — зауважила вона.

— Я пам’ятаю. Ви мені казали, — і додав: — Я перший учень, який складатиме екзамен рівня «А» в нашій школі, бо це особлива школа.

— Ну, ти мене просто вразив. Сподіваюся, ти отримаєш «А», — сказала вона.

— Отримаю, — запевнив її я.

— І я знаю про тебе ще дещо — ти не любиш жовтий колір, — додала вона згодом.

— Так. І коричневий — також. Мій улюблений колір — червоний. Або металік.

Потім Айвор покаляв, а місіс Александер підібрала калі рукою, на яку надягнула пластиковий мішечок, а потім вона взяла мішечок виворотом і зав’язала зверху на вузол, тож калі опинилися в мішечку, і при цьому місіс Александер не торкалася їх руками.

А потім я почав міркувати. Я міркував про те, що Батько змусив мене пообіцяти всього 5 речей:

1. Не промовляти вдома ім’я містера Шиєрса.

2. Не питати в місіс Шиєрс, хто вбив того клятого пса.

3. Нікого не