Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

Дівчинка уважно зазирнула в очі звірятка, що, зовсім не перелякане, присіло біля її ніг.

— Ти тільки уяви собі, воно саме ще цього не знає, — мовила вона врешті, не відводячи погляду від примружених бурштинових зіниць. — Воно думає, що є миті, коли прекрасно бути шишкою і відпочивати донесхочу на м’якенькому моху. Проте не менш прекрасно бігати Лісом. Тоді, коли воно голодне, коли йому доводиться тікати від більших за себе хижаків, або коли мисливці вийшли на полювання, або коли селяни ставлять на нього капкани — воно мріє про те, щоб знову стати шишкою. Але не знає, чи якщо нею стане, то не засумує за безмежним Лісом і свободою. Воно дуже розгублене… — повідомила Дівчинка Чарівниці.

Чарівниця замислилася.

— Воно допомогло нам врятуватися, — вирішила вона врешті. — У моїх силах наділити його рідкісним даром перетворюватись на шишку тоді, коли воно цього захоче, а потім знову ставати Лисеням. Однак скажи йому, що у житті воно матиме право лише на три такі перетворення. Коли воно їх використає, то вже назавжди залишиться тим, ким у той час буде…

Дівчинка передала це все Лисеняті, що вдячно махнуло пухнастою трубою хвоста і ще раз заглянуло їй в очі.

— Лисеня дуже тобі дякує, Чарівнице. І каже, що якщо йому вдасться, то в миті небезпеки воно двічі перетвориться на шишку, а третю спробу збереже на пізню старість, коли вже не могтиме швидко бігати Лісом. Тоді воно знову стане шишкою, чиє життя довше, бо з її зерняток колись може вирости гарне молоденьке дерево. Воно, Лисеня-шишка, буде тоді якоюсь його часточкою.

За мить рудий хвіст Лисеняти зник між дерев. Наступного дня Чарівниця чарами прикликала Орла з Високих Гір. Могутній і гордий птах спокійно опустився на камінь і взявся чистити пір’я. На поданий Чарівницею знак Орел милостиво, хоча й неохоче, дозволив Дівчинці заглянути у свої випуклі очі.

— Не люблю, коли мені щось наказують. Я сам собі володар, — прочитала Дівчинка його горду думку. — Шкода мені людей, що постійно прив’язані до землі і не можуть здійнятися догори — народжуються на землі і вмирають, живучи марно й по-рабськи. Вони ніколи не бувають вільні по-справжньому. Хоча, щоправда, я чув про такі планети у Космосі, мешканці яких навчилися літати не за допомогою крил, а за допомогою машин…

— Скажи йому, що, живучи на землі, також можна бути вільним, і що, можливо, такі дні знову настануть і для мешканців давнього Великого Королівства, — промовила Чарівниця.

Дівчинка передала цю думку королівському птахові, що у відповідь знову впився у неї своїми випуклими очима.

— Він каже, що зичить нам цього, але знає: нас чекає ще багато бід, а наше майбутнє непевне. Каже, що читає це в хмарах, коли ширяє над ними. І ці хмари, важкі й чорні, ще довго висітимуть над Великим Королівством.

Коли гордий Цар птахів полетів, Чарівниця сиділа якусь мить, понуро замислившись, але враз відігнала від себе сумні думки і прикликала ще по черзі: мишей, сарн, маленьких барвистих пташок і навіть величезного Ведмедя, царя всякої лісової звірини.

Ведмідь нехотя переступав з лапи на лапу і заглядав маленькими бурими очицями в очі Дівчинці, яка раптом розсміялася:

— Він каже: «Дайте мені спокій, недобрі малі людиська, у мене досить власних клопотів, не хочу ще вашими займатися. Зима насувається, а я ще досі не знайшов підходящого безпечного барлога, в якому зможу проспати до весни. А мене вже на сон хилить і я натомився…»

— Скажи йому, що він може безпечно перезимувати у нашій печері. Ми не завдамо йому ніякої шкоди, якщо і він нам нічого злого не зробить. І ніколи не смійся з ведмедів, навіть якби вони і справді були смішні, бо царі лісів дуже цього не люблять, — звеліла Чарівниця. Дівчинка переказала Ведмедеві запрошення у печеру. Той і далі нервово переступав з лапи на лапу і Дівчинка знову прочитала його думки:

— …він каже, що не хотів би прокинутися маленьким мишеням, і вимагає, щоб ми заручились словом честі Чарівниць, що не перетворимо його, коли він спатиме… Я вже дала йому слово честі від нас обох, хоча, повір, Чарівнице, мене дуже веселить думка про те, що він міг би раптом прокинутись маленьким мишеням!

Чарівниця суворо зиркнула на Дівчинку без сліду усмішки і дала Ведмедеві слово честі, а той, вдоволено сопучи, подався до печери. Коли її мешканки знову туди зайшли, Ведмідь уже голосно хропів на постелі Дівчинки. Однак була вона досить широка, отож Дівчинка, все більше відчуваючи зимовий холод — притулялася відтоді до його густого теплого хутра — і засинала з відчуттям повної безпеки.

Зимові місяці — зазвичай такі монотонні, незатишні й меланхолійні — цим разом минали швидко, і коли одного ранку Ведмідь смачно позіхнув, витягуючись на повну довжину всім своїм важким тілом, сопучи і постогнуючи, Дівчинці здавалося, що він тільки вчора заснув. Однак те, що він прокинувся, свідчило: знову прийшла весна.

Ведмідь так само охоче розпрощався з Дівчинкою і Чарівницею, як і погодився перезимувати у печері. Пішов, не попрощавшись — вільний, дикий і незалежний — цар лісових звірів. Ночі стали тепліші, і Дівчинка знову могла довше розмовляти із Зорями. Коли на деревах з’явились перші молоді бруньки, а сніг — чи радше його рештки — танув просто на очах, Чарівниця озвалася:

— Тобі сповнилося дев’ять років. Цей рік навчання присвятимо останньому розділу Меншої Книги.

— А потім? — спитала Дівчинка.

— Трохи перепочинеш.

— А після того?