Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

На ранок, після сніданку, коли вони з Кираном аб Ґілрі вирушили до садиби леді Ґвенет, Бренан почав був вибачатися за нічну пригоду, та лісник рішуче урвав його:

— На Дива, хлопче, ти ж нічим не завинив. Ну, хіба лише тим, що вродився такий нівроку гарний, і Рінаґ просто не могла оминути тебе увагою. Я знаю, ти й гадки не мав зваблювати її.

„Але й не опирався,“ — скрушно подумав Бренан. Від перших же поцілунків дівчини він геть очманів і вже не годен був дати їй відсіч. Навпаки — ще якась хвилина, і сам став би відповідати на її пестощі. У чому, після деяких вагань, і зізнався майстрові Кирану.

— Ціную твою чесність, Бренане аб Ґрифиде, — сказав той з кислим виразом обличчя. — Інший би промовчав, щоб не сипати мені сіль на рану, але ти, бачу, дуже вразливий і жити не можеш з нечистим сумлінням. То от що я тобі скажу… До речі, ти в когось закоханий?

— Ні.

— Тоді твоя поведінка була цілком нормальна. Ми, чоловіки, завжди хочемо жінок, а в твоєму віці це бажання просто нестерпне. Його може подолати лише кохання, проте в тебе немає дівчини, якій ти мусиш зберігати вірність. І коли тобі на шию чіпляється молоденька, гарненька і вкрай розпусна краля… — Він важко зітхнув. — Не знаю, що я зробив не так у житті, де недогледів, за які гріхи мені така кара. Останні три роки маю з Рінаґ більше клопоту, ніж із рештою моїх дітей. Був би й радий віддати її заміж, та проґавив слушний час, а тепер таку лярву в жодну порядну родину вже не візьмуть. А брати за зятя якогось злиденного неробу… Ні, краще виховуватиму байстрючат. Боюся, їх довго чекати не доведеться…

Далі вони їхали, майже не розмовляючи. Бренанові думки цілком зосередилися на прийдешній зустрічі з відьмою. Він панічно боявся цього — і, водночас, прагнув усе з’ясувати, йому вже несила було терпіти невизначеність. Якщо в ньому криється Зло і нічого вдіяти з цим не можна, нехай леді Ґвенет уб’є його. Єдине, про що він у неї попросить — зробити це безболісно й милосердно.

Добре хоч найбільший страх, що раніше ні на мить не полишав Бренана, вже не мучив його. Понад усе він жахався думки, що може довіритись не тій людині й потрапити до рук прислужника Китрайла. Йому коштувало чималих зусиль звернутися за порадою навіть до старезної, немічної чаклунки, що ворожила людям на базарі в торфайнському місті Довран. Зрештою він таки наважився, проте не став відкривати їй свою чаклунську силу, а просто сказав, що має певні проблеми і шукає їхнього вирішення. Ворожка вклала йому в руки свою кришталеву кулю, якийсь час пильно вдивлялася в неї, а тоді й дала пораду щодо відьом та подорожі в Кил Морґанах. Після чого здивовано зауважила, що досі ще нікому не радила зв’язуватися з відьмами, тим більше людям, геть-чисто позбавленим маґічного хисту. Трохи посміливішавши, Бренан поділився з нею своїм страхом перед зустріччю зі слугами Китрайла, не пояснивши, втім, справжньої причини цього страху. Ворожка скрипуче розсміялася й відповіла: „Коли маєш справу з відьмами, слід боятися багатьох речей, та тільки не підступів Ворога. Відьми бувають різними, серед них чимало лихих жінок, є справжні стерви, що залюбки вирвуть тобі язика за одне нечемне слово. Проте лихих відьом — не як жінок, а саме як відьом, — не буває. Навіть за великого бажання вони не можуть продатися Китрайлові. Їхня Іскра несумісна з темною енерґією Ан Нувіну…“

Слова старої чаклунки, яка не крилася зі своєю антипатією до відьом, переконали Бренана, тож тепер, прямуючи на зустріч із відьмою, він принаймні не боявся, що вона виявиться лихою, пробудить у ньому приховане Зло і примусить до служби Ан Нувінові. А те, що він може померти… Певна річ, болісно думати про смерть, коли тобі ще нема й вісімнадцяти, але Бренан намагався втішити себе тим, що хоча б убереже свою душу від вічного прокляття. Мабуть, років у п’ятдесят це було б вагомою розрадою, та зараз…

Так минуло години зо три. Нарешті, виїхавши слідом за майстром Кираном на черговий пагорб, Бренан побачив попереду велику будівлю, оточену численними господарськими спорудами й огороджену високим кам’яним муром. Серце важко загупало у хлопцевих грудях, і він, щоб бодай трохи вгамувати хвилювання, став подумки молитися. Своїми власними словами — бо тутешні обряди досі не вивчив, а всі молитви його батьківщини містили рядки на зразок: „Убережи нас від Китрайла та прислужників його, відьом і чаклунів,“ — що наразі було цілком недоречно.

До садиби вони доїхали швидше, ніж того хотілося Бренанові, проминули розчинену браму й опинилися на широкому людному подвір’ї. Кирана аб Ґілрі тут добре знали, тому слуги зустріли їх обох приязно і, хоча й поглядали на Бренана з цікавістю, зайвими питаннями не діймали. А лісникові повідомили, що леді Ґвенет зараз удома і саме збирається вирушити на прогулянку.

Коли Бренан і майстер Киран спішилися, передавши коней під нагляд конюхів, з будинку на ґанок вийшов стрункий хлопчина років, може, чотирнадцяти, з по-дівочому вродливим лицем і… Тут Бренан розгублено закліпав очима, усвідомивши свою помилку. Це був зовсім не хлопчина, хлопці не мають опуклостей на грудях і такої звабливо вигнутої талії. Насправді це була дівчина його віку чи трохи старша, вдягнена в чоловіче вбрання і з короткою, за жіночими мірками, стрижкою — світло-русяве волосся ледве доходило їй до плечей.

Краєм ока Бренан помітив, як майстер Киран схилився в шанобливому поклоні. Сам же він уклонитися не встиг, оскільки дівчина — поза будь-яким сумнівом, леді Ґвенет вер Меган, — зробивши крок уперед, зненацька заклякла, мов укопана, тихенько скрикнула і вп’ялась у Бренана приголомшеним поглядом.

Наступної миті він відчув присутність чарів. У відповідь негайно прикликав свій маґічний зір і побачив, що постать дівчини огортає сяйво, схоже на те, яке він помічав у чаклунів, та все ж трохи інше. Приємніше, ближче йому, навіть рідніше… Але найбільше Бренана вразив спосіб, яким вона сплітала свої чари. Іноді він нишком спостерігав за діями чаклунів та чаклунок і