Читати книгу - "Ген воїна"

— Та в курсі я, жеребчику.

За мить чоловік уже виходив із парадного. На подвір’ї стояла чорна із тонованим склом «Тойота Секвоя». Він стрибнув на переднє сидіння.

— Дві хвилини запізнення, — буркнув водій і включив проблискові маячки на даху.

Машина рушила. Іван зручно сперся на спинку крісла і заплющив очі. Вже кілька днів поспіль йому снився незвичний сон. Чоловік, обличчя якого він ніяк не міг роздивитися, лежав на землі і тримався рукою за скривавлену шию. Він щось говорив Іванові, але слів розібрати не вдавалося. Потім чоловік відривав руку від рани на своїй шиї і тягнув п’ятірню до Івана. І саме в цьому моменті сну він завжди прокидався.

«Що б це могло означати? Старієш, Михайлов, чи що?»

Убивати людей Іван звик. Жахи не снилися йому навіть після першого разу, коли у Чечні довелося впритул розстріляти батька і сина, що тримали оборону будинку. І ось тепер маєш. Чоловік розплющив очі. Машина вже виїхала на Рублівське шосе.

Саме тут, на Рублівці, за чотириметровим парканом ховалася «база», про існування якої не знали навіть сусіди-олігархи. Серед сусідів ходили чутки, що будинок за парканом належить чи то Пугачовій, чи то Лепсу. Керівництво Івана не лише не спростовувало пліток, а навпаки, час від часу підкидало «жовтій» пресі для обсмоктування нові «цікавинки».

Величезні ворота розчахнулися, і «Тойота» заїхала до невеличкого дворику. Далі були ще одні ворота, які відчинялися лише тоді, коли зачинялися перші. Черговий виглянув із дверей свого приміщення і махнув рукою водієві, мовляв, не затримуйся. Другі ворота відчинилися, і машина прошурхотіла колесами по дрібному гравію. Метрова ділянка на зразок контрольно-слідової смуги була насипана по всьому внутрішньому периметру бази. Проїхали між деревами у бік чималої двоповерхової будівлі.

Куратор чекав Івана в кабінеті.

— Заходь, — почув він, коли стукав у двері, а як зайшов, то побачив куратора, який стояв біля вікна спиною до нього.

— Сідай, Михайлов, — чоловік навіть не повернув голови, — у нас позаштатна ситуація.

Кабінет куратора, на відміну від будинку в цілому, виглядав вкрай аскетично. Із меблів у ньому були лише стіл, три стільці і шафа на всю стіну, в якій зберігалися папери. На столі стояв ноутбук, лежало кілька телефонів та блокнот, от і все.

Куратор нарешті повернувся. Звісно, роки взяли своє, однак і досі відчувалася шалена сила волі, а його руки були, як і багато років тому, сталевими. А ось голова була голена,а на лобі з’явилося кілька глибоких зморщок. А очі не змінилися. Це були очі мудрої людини, яка добре знає, що і як належить робити у кожному моменті життя.

— Відколи я тебе знаю, — куратор обійшов стіл і зупинився навпроти Михайлова, — ти не провалив жодної місії. І тому я обрав саме тебе. Проте мушу попередити, що досі нічого схожого ми тобі не доручали.

Іванові не дуже сподобалося почуте. «Щось куратор нагнітає, — подумав він. — Це геть не схоже на нього».

— У будь-якому разі у нас із тобою немає вибору. Йди до себе, все необхідне знайдеш у комп’ютері.

Іван підвівся, бо зрозумів, що більше нічого не почує.

— І ще, — куратор пильно подивився Іванові в очі, — я хочу, щоб ти знав: у тебе немає права на помилку.

Іван витримав погляд куратора, той відвів очі першим.

— Бойко, до генерала, терміново!

Від несподіванки Андрій, який сидів у кабінеті і дивився в інеті новини, аж сіпнувся. Черговий без стуку відчинив двері, гаркнув і зник, залишивши двері розчиненими.

— Твою дивізію! Півгодини до кінця чергування, — буркнув Андрій.

Він підвівся, поправив піджак і вийшов у коридор.

Пізній виклик до генерала означав, як мінімум, що плани на вечір доведеться змінити.

Не те, щоби він планував щось грандіозне, однак міг би, наприклад, провідати маму.

— Мамо, мамо, вічна і кохана... — муркотів собі під ніс Андрій.

Андрієва мама вже була на пенсії. Усе своє життя вона провела по військових гарнізонах, супроводжувала чоловіка. Спочатку сама, а потім і з сином. Здавалося, не було жодного військового містечка від Бреста до Уфи, де родині не довелося б жити, доки чоловік робив кар’єру. По кілька років вони провели навіть у Німеччині та Лаосі. Жінка трималася, вчителювала у тамтешніх школах для дітей військових — і все заради сина. А коли той закінчував восьмий клас, запротестувала:

— Або ти шукаєш пристойне місце служби, і не десь за горами, за долами, а там, де твій син зможе продовжити навчання, або я йду від тебе, — поставила вона ультиматум чоловікові.

Той відступився, бо й сам уже розумів, що має поваж­ний вік і повинен думати про посаду. Родина перебралася до Києва, де чоловік здобув призначення до сто першої окремої бригади. Андрій закінчив школу і збирався всту­пати до авіаційного училища в Чернігові, коли несподіва­но всі плани довелося змінити. Батько раптово помер. Уві сні. Чомусь не витримало серце. Андрій вирішив не залишати маму одну і поступити до інституту в Києві. Однак екзамени завалив і пішов в армію. Хлопець відслужив півроку, коли розпався СРСР. Дослужував після присяги вже незалежній Україні.

Далі Андрієва історія була дуже схожа на історії його теперішніх колег. Новостворена Служба безпеки потребувала кадрів, багато і на різні пости. Андрій закінчив академію. Потім його кілька разів перекидали з відділу до відділу СБУ. Далі — «Альфа», і ось тепер вищий щабель — Контора.

Контора, а саме так