Читати книгу - "Чорний ліс"

точніше, давно забуті. Спершу – холод і жах, тут же – вільне падіння, що перейшло в політ, у вухах загув вітер. Розкинувши руки, Коломієць спробував на коротку мить уявити себе птахом. Вистачило справді ненадовго, бо спрацював інстинкт самозбереження – рука почала судомно шукати рятівне кільце. Ураз здалося – його нема, саме цей парашут виявився бракованим, зіпсованим, навмисне підсунули такий, так задумано, його вирішили ліквідувати єзуїтським способом. Та поки ці думки бігли наввипередки, пальці вже знайшли, що треба, учепилися, рвонули.

Смикнуло.

Над головою розкрився білий купол.

Максим зависнув між небом і землею, падіння вповільнилося, зробилося м’яким.

Ліворуч та праворуч у на диво зоряному червневому небі майже синхронно виникло ще два куполи. Нижче майорів третій. Більше нічого й нікого Коломієць не бачив.

Над ними пролетів, стрімко віддаляючись, літак.

А ще за якийсь час верхівки дерев почали стрімко наближатися, і Максим злякався – уявив, як нахромиться знизу на товсту гілку, тож знову заплющив очі.

Зашурхотіло, гілля обшмагало з усіх боків. Устиг згрупуватися, таки дався взнаки попередній досвід, усе ж тринадцять стрибків.

І приземлився, відразу завалившись на бік та міцно тримаючи стропи.

7

Ліс, район Здолбунова

Трохи поволочило, та дерева загальмували, зупинився.

Коломієць звівся на ноги, звільнився від парашута. Тепер треба прикопати, але з цим він поки не поспішав. Завмер, услуховуючись та вдивляючись у лісову темряву. Рух почув позад себе, ішли сміливо, значить, свої. Але, розвертаючись, Максим усе одно витягнув пістолет, скинув запобіжник.

– Хто? – почулося з-за дерев.

Коломієць опустив зброю, упізнавши голос Зубова. За мить він уже вийшов із-за кущів. Очі потроху звикали до темряви, до того ж ніч видалася місячною, і Максим мимоволі звернув увагу – той рухається з хижацькою пластикою. Ніколи в житті не бачивши левів, тигрів та навіть живих вовків, Коломієць школярем читав книжки про полювання та мисливців. Може, їхні автори так само ніколи не бачили хижих звірів у натурі, проте описували їхні рухи майстерно, аж вірилося, що саме так і є.

– З приземленням, начальнику, – Зубов намагався говорити пошепки.

– Ми домовилися, товариш командир.

– Кому це тепер цікаво.

– Не розумію…

Із темряви почулися нові звуки, Зуб легенько свиснув. Один за одним виринули Савка й Князь, причому бандит, значно сильніший за вбивцю коханки, волочив на собі важкий вантаж. Відразу здогадавшись, що це, Коломієць пропустив повз увагу – Болотов для чогось тримав перед собою білий шовковий оберемок: тягнув парашут із собою.

– Наш фарт, начальнику, – мовив Зубов. – Тихо, вітру нема. Скинули нас акуратно, не розкидало в небі. Так би до світання перегукувалися. А воно вже скоро, тому часу мало.

Хекнувши, кремезний Князєв звалив вантаж собі під ноги.

– У нього не розкрився. Чи з переляку розгубився, не за те смикнув. Яка різниця.

Він перевернув тіло Петра Ігумнова носаком чобота горілиць.

– Буває ж таке, – реготнув Савка, кидаючи на землю парашутний оберемок.

– Що – буває? – Максим ураз відчув, як перестає розуміти ситуацію.

– Я, значить, приземляюся, завалився набік. Оця штука, – наступив на білий клумак, – мене трошки смикнула. І я об Попа перечепився. Валявся мішком. Каменем жахнув, схоже.

– Для чого ви притягнули сюди труп? – Коломієць повернувся до Болотова. – А ти на хріна приволік оце з собою? Хоча, – тепер він глянув на Зубова, – не так треба. Він усе правильно зробив. Парашути закопати треба. Чому свої лишили? Чи ви встигли сховати сліди?

Зуб не поспішав із відповіддю. Поправив ремінь, солдатський, як і гімнастерки. Старі, линялі, без жодних відзнак. При бажанні четверо чоловіків, одягнуті так, могли з однаковим успіхом зійти за партизанів та дезертирів. Людина у військовому одязі під час війни не дивує, навіть менш підозріла, ніж особа в цивільному. І поки він так стояв, переминаючись із ноги на ногу, Коломієць зробив ще одне прикре відкриття.

– Так, бійці, вантаж де? Вибухівка?

– Нема.

Він далі стояв, опустивши руки вздовж тіла й не роблячи різких рухів. Зате Савка Болотов зняв з шиї автомат, наставивши дуло в бік Максима. А Мирон Князєв витяг із кишені галіфе парабелум.

– Слухай сюди, начальнику, – заговорив Дмитро Зубов. – Дохлого Попа ми приперли сюди, аби тобі показати. Ховати його в землю ніхто не збирається. Забагато мороки зі жмуриком. У кущі затягнути, гілками прикидати, хоре з нього. А командирів у нас із цього моменту нема. Та й начальник ти липовий. Або з нами йдеш, або лягаєш поряд із Попом. Ясно?

Правиця судомно стиснула руків’я пістолета.

– Так. Бунт на кораблі. Давно задумали?

– І кораблів нема, – парирував Зуб. – Нічого нема. Чорний ліс кругом, ніч, тиша, фронт далеко. Зона ще далі, за Уралом. Ми вільні люди, Коломійцю. І ти такий самий, як ми. Те, що між нами було, можна проїхати. Там, у таборі, ти був лягавим, якого свої ж посадили, але дали шанс. Значить, для нас, злодіїв, лишався чужим, хай жерли з одного баняка. Тепер усе помінялося. Сам вирішуй.

– Що вирішувати?

– Красноперки вже шансу не дадуть, якщо підеш із нами. Я – дам. Не підеш, так само нічого не виграєш. Зубами порвемо, тут на місці, усі троє.

Торгуватися – лише трошки затягнути час. Проте Максимові треба було почути ще одну дуже важливу для себе відповідь.

– Чого ти, Зубов, просто не застрелив мене? Раз ви все вирішили між собою ще в літаку, як не раніше, – для чого базари? Чому ти… ви всі вирішили кликати мене з собою, а не вбили мовчки?

– Був би ти, Коломійцю, краснопузим офіцером, з тобою б ніхто слова не сказав, – пояснив Зуб. – А так ти ніби наш. Тягнув лямку. Люди, ось хоча б Савка з Князем, з тобою довше сиділи. Кажуть, мужик ти нормальний, не підлий. Собі на умі, так кожен щось собі думає. Бугром тебе поставили, бо для начальства ти ніби теж не чужий, тільки в лайно вступив через бабу. Бач, я багато про тебе знаю.

– Не все.

– Досить, аби терти з тобою всі ці розмови! – він підніс голос. – Що тобі дали партія й рідний товариш Сталін? Спершу – пайок, потім – пайку. Жеріть і живіть, товаришу Коломієць. Наш брат так не вміє. У нас інші закони, у нас своїх не їдять. А, херня, – Зубов відмахнувся, мов розганяв комарів. – Слухай сюди, Коломієць. Тут, у лісах, купа різного народу ховається. У нас є зброя, документів – жодних. Можемо стати, ким захочемо. Вибір великий, не те, що там, по той бік фронту. Ліси для сильних, Коломієць. Так ти з нами?

Тишу враз