Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Потонулі в снігах 📚 - Українською

Читати книгу - "Потонулі в снігах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Потонулі в снігах" автора Галина Василівна Москалець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 58
Перейти на сторінку:
Уже так більше не буде

Величезна гора, над якою опівдні зависає сонце, а сходить воно за меншою горою, а заходить за нашою хатою. Люди бігли й кричали, бо на полі сів літак, а ніхто ще не бачив зблизька літака. (То було у ті часи, коли до Залокотя не ходив автобус, світили нафтою, а мої сестри перекинули на стіл пляшечку з чорнилом, і та пляма існує вже тридцять років, вічна, незмивна пляма, схована під клейонкою). І я теж побігла, мала десь два роки, але вже знала, що літак це щось незвичайне. Мої сестри тупали ногами перед кладкою, забороняли мені йти за ними, а я плакала, простягаючи руки. Вони побігли, а я боялась йти по одній-єдиній дошці через потічок…

На осяянім сонцем пастівнику стояв срібний птах з червоними зірками по боках, а коло нього чоловік в темній одежі з безліччю гудзиків. Мав засмагле, аж чорне, лице, і дуже блискучі очі. Мовчки дивився на людей, а потім крикнув:

— Хто хоче покататись? Візьму двох!

У кожного здригнулось серце, починаючи від найменшої дитини і кінчаючи найстаршим дідом. О, якби той літак був такий великий, що вмістив би усіх людей Залокотя, псів, котів, корів, кіз, коней, щоб вони хоч раз в житті побачили своє село і свої гори, як бачать їх птахи!

Зголосилося два чоловіки. Вони здвигали плечима, посміювалися, і весь час озиралися на односельців. Помацали металеві боки літака, які, певно, були гарячі від сонця, нерішуче полізли по металевій драбинці, і помахали нам з маленьких віконечок.

Літак загудів, запчихав синім димом, і покотився, мнучи коліщатами низеньку траву. А потім легко, аж перехопило подих, піднявся у повітря. Зробив над нами коло, аж ми ледве не поглухли, полетів над тією горою, за якою сходить сонце, і над тією, де воно спиняється перепочити опівдні, і над нашою хатою, і над усіма хатами, і більше ніхто ніколи цього літака не бачив…

Калинова сопілка

Приїхала позавчора така смутна. Ще з вікна бачу: тягне моя Оля велику торбу, аж зігнулася. А то вона лахи свої привезла. Ми ж її зодягаємо, бо одиначка. На кого маєм тратитись, як не на доньку… Прийшла, сіла, як з хреста знята. Олюню, питаю, чи не слаба ти? Ні, каже, мамо, не можу я більше там вчитися. А в самої сльозоньки кап-кап. Не можеш, то й не треба. Ніхто ж тебе не силує…

— А чого, не питала? — здивувалася сестра.

Вони сиділи в міській квартирі на дивані. Було вже по обіді.

— Сама скаже. Ми свою ніколи не випитували. Нема в нас такого звичаю. Слова лихого не чула…

— Ото й біда. Лишить училище, піде на роботу; а там знову щось не по її…

— Та, може, й на ліпше. Не було в мене години спокійної, як пішла Оля до міста, між чужі люди. Михайло послав, мовляв, най вилюдніє трохи. Бо вона така тиха, встидлива. Все як не в хаті, то в садку чи на городі. Спершу весела приїжджала, розказувала, які вчителі, які подружки, яке кіно. А тепер маєш…

— Може, хлопець завівся?

— Оля б сказала.

— Дуже ти своїй Олі віриш! Потайлива вона. А документи вже забрала?

— Йой, не спитала! Не хотілось їхати від неї. Михайло на курорті. Але Оля каже: їдьте, мамо, я вже сама до вечора якось перебуду.

— Могла би в мене переночувати.

— Та не хочеться Олю саму на ніч залишати.

— Ну, то давай, я тобі хоч води у ванну напущу, скупаєшся. До вечора ще далеко.


— Гришка, повертай! — крикнула на вухо мотоциклісту дівчина в оранжевій курточці.

Позаду їхав ще один мотоцикліст, теж з їхньої компанії. Всі зіскочили на нерівну лісову дорогу.

— Ставай! — закомандувала дівчина. — Отут.

— Клас! — прицмокнув Гриша, побачивши галявину, всіяну квітами. — Як у раю!

Дерева ще тільки випускали перші листочки, і ліс був прозорий, за ним виднілося село.


Оля сиділа під хатою на лавці, склавши руки на колінах, і дивилася на ліс. Вона його боялася. Страхалася гадюк, вовків, а ще більше людей. Колись вона ходила з мамою по гриби і там стріла чорного зарослого чоловіка, котрий скрадався між кущів, а побачивши їх, утік.

Сад був голий, але от-от мав покритися цвітом. Зі стежки дівчину міг побачити кожен, і від того їй робилося трохи моторошно.

У коморі, на самому споді старої шафи, загорнутий в папір, лежав чорний порошок — отрута для мишей. Колись вона забруднила об нього пальці, й, перелякана, десь з півгодини мила руки…


Дівчина і двоє хлопців розстелили під дубом гуртожицьке покривало і відкрила першу пляшку.

— Де ж твоя подружка? — запитав той, хто їхав на мотоциклі сам. Він був худий, миршавий і дуже нетерплячий.

— Таких подружок, — злісно засичала дівчина, — я би різала й солила. Знаєш, що вона вчудила? Втекла до мамці, бо їй, бачте, бридко. Ми для неї не дуже чисті!

— Нелька, припини, — обірвав її кавалер. — Слухай, що тобі каже дядя. Пойняла?

— Угу. Хіба я замало випила…

Після другої пляшки і консервів у томаті Нелька засміялась:

— Вона думає, що я її, сучку, не знайду… Вовка, ти не в курсі: ми цю подругу хочемо провчити, а не просто так…

— Просто так я

1 ... 17 18 19 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потонулі в снігах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потонулі в снігах"