Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Хто ж насилає на менесновидіння? Кому зобов’язаний я важкими не під’ємними епізодами, настільки схожими на правду, на уламкипам’яті, що вити хочеться і бігти кудись? Адже не так усе було, як у цьому сні… Усе було не так!

Підхопивши кулю, рвонувши уперед, зиґзаґами, — до біса! підстрелять то підстрелять, але я відведу їхні приціли від дівчиська! — мчав Богун до порятунку. Двори, паркани, гавкіт собак… а дівчинка — дитя розгублене, відчайдушне — виявляється, ув’язалася за ним; і коли повернулася холоднокровність, коли зрозумів Богун, що капкан ставили не стільки на нього, скільки на його службу, на багатостраждальний ОМОН, — зрозумів він ще й інше: якщо й зроблять із нього цапа відбувайла, то не відразу, не сьогодні; начальство спочатку буде відкараскуватися від цієї акції, і не виключено, що зуміє-таки відкараскатися. Або відбрехатися. Або зам’яти як-небудь… відкупитися… повернути все так, начебто для користі справи вмирали виконавці, а не з дурості чи з власного бажання. Мало куди вітер повіє.

Отже, є час, щоби підготуватися. Піти самому й Еллі повести, ось мета. Йти треба на лісові хутори. Кращого місця не знайти… До трему виразно пригадалося розпечене небо, яке б’є крізь світлофільтри пронизливим полудневим вогнем, і вовча зграя, яка діловито трюхикає сільською вуличкою. З Еллі особливих проблем не було. Вона потрапила до своїх, до просвітлених, — зсунутих по фазі, простіше кажучи. А Богун пішов далі, змінивши зовнішність і намагаючись не спілкуватися з поводирями, які й самі не страждали балакучістю. Цікавості тут не схвалювали.

На в’їзді в Глушину прийшло йому видіння.

Ряд височезних білих веж виплив над лісом, до якого ще їхати і їхати. Машина тягнеться вздовж сяючого поля, полем біжать золоті хвилі, а за нами, ніби інверсійний слід, тягнеться хвіст сріблясто-блискучого пилу. Дорога звертає вліво, тут починається село чи хутір, відразу ж від дороги обабіч — могутня трава, у ній — прямокутники, клапті, засіяні величезними, сліпучо палахкими червоними маками. Далі, за перехрестям, — широкий ґрунтовий майданчик, на якому з’єднуються дороги і стежинки. Це П’ятикути, звідси починається глухий чорний ліс, чаклунська хаща. Кілька просік, що радіально розходяться, ведуть туди, — та ще стометрова алея, яка впирається в основу найближчої вежі; біля неї гігантськими, на тополі схожими букетами здригаються в небі чутливі квіти. Ні душі, ні повіву вітру, автомобіль котиться вибоїстим асфальтом. Людина за кермом нахмурено мовчить. Вона відчуває щось, і, як то буває вві сні, її передчуття проектується на мене, але не встигає оформитися.

Шлях перепиняють озброєні люди.

— Приспані! — бурчить водій. — Що, спробуємо в об’їзд?

Він угадує мою відповідь і тому не чекає на неї. Я не відповідаю. Я дивлюся в небо над вежею. Чиясь постать там, у струменях світла, у вогнедишній сині. Жінка розгулює небесами. Ковзає, нахилившись уперед, і краї її шат здіймають білу хмарну піну.

Він уже розвернув авто, але я змінюю рішення.

— Залишаємося, — говорю я, дивлячись угору. — Чую: призначено. Від долі не втекти.

Він киває. Автоматні стволи дивляться на нас. Ні занепокоєння в мені, ні жалю. Від долі не втекти. Відтворення одних і тих же епізодів — ключова умова моєї угоди з лісом. Повторення — мати навчання.

— Русалочка? — шепоче водій, теж дивлячись у небо. — Ти геть ідеш? Що сталося, скажи?

Я першим виходжу з машини. Небесна жінка розтає у хмарах.

Де це було? Що майнуло вогником? Чий лик…

Чи обнадіє Творця кінцевий результат?

Тут теж прогрес: пергамент вічної Книги замінила база даних з надшвидкісним доступом. Безпаперова технологія! Замість вісників, що скачуть по Магістралі, вриваються в наше життя прості й недвозначні підказки, які зі швидкістю світла приходять з астральних мереж. Неважливо, уві сні чи наяву відчуємо ми поклик; важливо почути.

Можна також уявити конструктор, з якого збирають світи. Діти вовтузяться з чудесною іграшкою, заважають одне одному і, оскільки не перевелися ще погані хлопчиська, іноді руйнують створене сусідом. Але Конструктор Сутностей має особливу властивість: його елементи самі беруть участь у цій загальній забаві. Слово мають. Право мають…

— Бути загальним лікарем — невтішний обов’язок, — гарчить Малий Кит, розглядаючи фотознімок. — Якось не так справи йдуть. Зовсім не те виходить, що прогност-компи обіцяють. Результати зусиль мізерні, зате множаться і плодяться побічні ефекти. Та й узагалі бути протейцем — безглуздо! Чужа це планета, навіть для рідних чужа…

Кит не умів мовчати. Зберігати секрети — умів, та й як не вміти, робота в нього шкідлива, особлива робота, саперна: бовкнеш що-небудь — і провалиш справу, а то й людину до згуби доведеш.

І слухати інших умів Малий Кит — уникаючи в жести, у міміку, не перебиваючи, на льоту схоплюючи суть сказаного чи недоказаного: ще одна професійна навичка, адже аналітик ГБ — це й дипломат, і соціолог, і накопичувач чуток, і вмілий інтриган.

Зате коли його мовчання переставало бути необхідність, Кит одразу ставав гучноголосим. Або — як зараз, коли слухачів-підслухачів не було і не передбачалося — він глухо бурчав різні фрази собі під ніс.

— Мимоволі замислишся про імператив невтручання, який сповідують слідопити! — повідомив він зображенню на екрані. — На жаль, це не для мене. Спробуй навчитися не втручатися в те, що в нас діється і що кожного дня бачиш навколо себе! Для цього треба змінитися до краю. Сплячим стати. Їм, Сплячим, буття до лампочки. В гробі вони бачили буття!

З іншого боку, не тільки Сплячі вважають нашу реальність ілюзією. Усі ці слідопити, митарі, горці, лотосомани-орхідеїсти, хранителі метеликів… Ілюзорний світ! він дає