Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Ваша тітонька наказала дихати повітрям.

— Тітонька любить наказувати, але вона дуже добра і лагідна.

— Я так і подумав, — гречно мовив Ігор.

Ліда спустилася з ганку, поволі пішла стежиною. Ігор слідом за нею, примітив біля воріт лавочку. Над нею нависали довгі стеблини золотих куль, холодних осінніх квітів — без запаху, без душі.

Ліда акуратно, щоб сукню не зім’яти, сіла на лавочку скраю, дозволяюче кивнула Ігорю. Той, внутрішньо посміхаючись, — церемоній скільки! — сів поруч.

— Ви справді від дядька Гриші?

— Звичайно. Він вам вітання передавав, — збрехав Ігор, щоб підтримати розмову.

— Дякую, — серйозно сказала Ліда. — Як він себе почуває?

Оце так запитання! Як себе почуває Пелікан? Та добре він себе почуває, не думає про це, не згадує. Тим паче відповів:

— Здоровий.

— Він такий смішний!

Нічого собі визначення для Пелікана.

— Ви так вважаєте?

— Він весь час жартує. Якось до мене дівчата прийшли з класу, так він нас весь вечір веселив. Я вам скажу по секрету: в нього двоє дівчат навіть закохалися.

Цікаво: вона й насправді така інфантильна чи удає? її ровесниці в Ігоревім класі — та ж Наталка, наприклад, — куди доросліші. Так, до речі, а скільки їй років? Відразу й не запитаєш, незручно, ще образиться…

— Ви в гімназії навчаєтеся?

— До цього часу вчилась. У жіночій гімназії на Лялиному узвозі. А тепер не знаю. Ми туди ходили, а вона зачинена. І невідомо, відчинять її чи ні. Адже війна.

— Війна?

— У нас в місті тихо. Стріляють рідко, лише останнім часом частіше. Але це там, у центрі…

У центрі — то значить, не в нас. Значить, мимо, тож ніякої війни на нашій вулиці немає. Гарно міркує.

— А в якому ви класі?

— У восьмий перейшла.

Бути того не може! Що ж їй — лише п’ятнадцять років? Згадав: у них класи не відповідають сучасним. В гімназії, здається, навчалися вісім років, а до того — підготовче училище. Складна система.

Уявляв, як вони там сидять. Статечно, пристойно. От якби жменю насіння…

— А чи не пройтися нам до центру? Добре, що не сказав “швиргонемся”…

— Я не знаю, треба запитати у тітоньки Соні. Почекайте, я миттю.

Побігла до хати. Все-таки довга сукня стримує, дисциплінує. Наталка у своїх джинсах зараз відмахала б до ганку в чотири стрибки і не гадала б: по-жіночому це чи ні… А може, даремно він про Ліду так думає: інфантильна, мало не дурна? Даремно, даремно. Інше виховання, супроти нього нічого не скажеш. У них у гімназії класні дами лютують. На перервах дівчата парами ходять, їх вчать, що дівчина повинна бути скромною, сором’язливою, політикою не цікавитися — це справа чоловіча, груба, брудна. Ліда ще нічого, молодець. Розмовляє — не маніриться. її класні дами, побачивши ідилічну картину “він і вона на лавочці”, за голови б схопилися: який жах, сама до чоловіка підійшла, сама заговорила? Який сором, який моветон!

Ліда біжить, сяє.

— Тітонька Соня сказала — можна. Тільки недовго.

— Ми недовго.

Пішли, як братик з сестричкою. Іванко з Оленкою. Тільки за руки не трималися. З Губернаторської завернули на Польську — Ігор прочитав табличку на розі. Така ж сумна, як і Губернаторська. Ігор досить чітко уявляв стару Москву: батько збирав московські карти, плани, путівники, листівки, любив, за визначенням мами, “мусолити” їх і Ігоря до цього залучав. Але маленьке провінційне містечко початку століття Ігор бачив уперше. Видовисько, треба визнати, не захоплююче: вулиця брудна, вітер крутить над бруківкою якісь папірці, цигаркову пачку, уривки газет, перше опале листя. Та це й зрозуміло: двірників мало залишилося — “адже війна”, якщо використати Лідин вираз, а до того ще й революція була: скільки потрясінь для простих працівників мітли. Бруківка неширока, ледве два екіпажі можуть розминутися, але міцна, якщо потім асфальтом не заллють, сто років простоїть, жодний кругляк не випаде. Як на Красній площі.

Будинки на Польській вулиці маленькі: більше двох поверхів нема. Архітектура без надмірностей: стіна будинку, стіна паркана, стіна будинку, стіна паркана, в парканах — хвіртки, над хвіртками дерев’яні вінці. Де-не-де різьблені, де ні.

Щоправда, хвилин через п’ять почалися кам’яниці: видно, ближче до центру. Кам’яниці обмазані чимсь — штукатуркою, чи що? — двоповерхові. Ось хтось на даху бельведер примостив. А в іншого — не так: портик з колонами, чисто тобі Великий театр в мініатюрі. Є в місті багатії! А що в центрі буде?

З Польської вийшли на вулицю з пишною назвою — Трьохсотліття дому Романових.

— Наша центральна, — сказала Ліда.

Воно й видно. Крамниць багато. Ігор крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Ліда здивовано запитала:

— Вам подобається?

Є чому здивуватися: москвич, а в захваті від провінційної торгівлі. Ледве викрутився.

— Ми з Павлом Миколайовичем так давно в міста не заходили, що мені все по-новому уявляється.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових була значно багатша за Польську, а тим паче за Губернаторську. По-перше, багатолюднішою. Ігор дуже й дуже дивувався, зустрічаючи досі поодиноких перехожих: то майстровий з дерев’яним ящиком на інструмент пройде, то якась дівчина прошмигне, подивиться скоса на Ігоря з Лідою. Навіть хлопчаків-всезнайок не було. Певне, побігли гратися десь у передмістя, на волю — десь неподалік від околиць.

Проте на Трьохсотліття в цей час місто гуляло. Біля похмурого довгого одноповерхового будинку — чи то манежу, чи то вокзалу? — стояли візники. Двохосьові прольотки з відкидним верхом, бородані — майже опереткові! — фурмани: в суконних, невизначеного кольору, брудних — яку це носило назву? — сіряках. Ось якийсь панок в синьому сюртуку вліз до прольотки, ляснув візника по спині. Той присвиснув, і кінь пішов вулицею — не скажеш, що поспішаючи. Ось ще візник проїхав; двоє офіцерів у прольотці. Комусь