Читати книгу - "Дуже страшна історія"

За хвилину я вже пояснював Наташі Кулагіній, хоч не дивився на неї і вдавав, що кажу для всіх інших:

— Це не Дачник! Логічний аналіз переконав мене в тому, що скелет, як і підвал, як і взагалі вся ця мура, потрібні були Гл. Бородаєву для натхнення. Він спершу наганяв страх на себе, а потім уже на читачів. Отже, нема підстав думати, що нас замкнули для того, щоб… Щоб ми дійшли ось до цього стану!

Я вказав на скелет.

— Звідки така впевненість? — спитав Покійник.

Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що Покійник дуже боявся смерті. Ні, він не хотів принизити мене. Він хотів, щоб я його переконав, заспокоїв. Коли на тебе покладають надії, чекають від тебе захисту, заспокоєння, це дуже приємно. Але й важко!

Скільки несподіваних спостережень і висновків зробив я в тому підвалі!

— Чому ти певен, що це не Дачник? — знову спитав Покійник. І всі чекали, щоб я відповів на його запитання.

— Звідки впевненість? Ну, по-перше, логічний аналіз. А по-друге…

Тут я побачив те, що в темряві кололо мені руку.

— Дивіться! Дивіться усі! Бачите? Бирка з номером! І ось іще металева платівка. Тут щось написано… — Я наблизив платівку до очей і прочитав уголос: — «Улюбленому письменникові на подяку за виступ. Від біологічного кабінету підшефної школи». Це подарунок! — вигукнув я. — Він шефствував, виступав — і йому подарували. Може, в біологічному кабінеті було два скелети, І ось поділилися з письменником! Адже йому це було потрібно для натхнення. Тепер переконалися? Не міг же Дачник жити з биркою і планкою всередині! Та ще й з дротом, яким вони прикручені!

Всі дивилися на мене з вдячністю. Так мені здавалося… А може, навіть і з захопленням. У напівтемряві це важко було визначити.

Я теж радів, як дитина! Ще недавно я мріяв розкрити «таємницю старої дачі», а тепер був щасливий через те, що невірно розкрив її, що помилився, що скелет належав зовсім не Дачникові, а біологічному кабінету підшефної школи.

О, як часто життя змінює наші плани і настрої!

— Що то значить мати талант! — тихо, але із захватом сказав Принц Датський. — З цим треба народитися!

Він поважав чужі таланти.

— А я ось… — Принц простягнув уперед свої руки, наче докоряючи їм за те, що вони, такі довгі, нічим сьогодні не допомогли.

— Нічого, нічого… Вони ще придадуться! — Я став навшпиньки і поплескав Принца Датського по плечу.

— Але ж як ти здогадався? Ще до того, як побачив бирку й планку? — спитав Покійник.

— Коли Гліб перевернув стільницю…

Я підійшов до столика й теж перевернув. Фрази я не закінчив, бо помітив на зворотному боці стільниці… Я нічого нікому не сказав. Але подумав про те, що в цю мить долучився ще один важливий факт. Дуже важливий! І що я наближаюся до розгадки…

— Не тримай нас у невіданні, — вже бадьорішим голосом попрохав Покійник. — Чому тебе зацікавила незначуща фраза в «начерку» Миронової? Пригадуєш, ти сказав про мотузок, за який ухопився. А в тій фразі абсолютно не було за що хапатися!

— Як для кого! — сказав я. — Саме незначущі фрази іноді означають у розслідуванні все! А, здавалося б, значущі не мають ніякого значення.

Миронова підняла руку:

— Можна мені?

— Будь ласка.

— Я підкреслила цю фразу, — повідомила вона. — Авжеж, твоя фраза освітила нам шлях…

— До чого?! — гордо прошепотіла Миронова.

— До порятунку! — відловів я.

Усі затамували подих… Але я нічого більше не пояснив.

— Дайте час, — сказав я. — Мені треба вивчити факти. Оцінити ситуацію! Продумати, зважити… І узагальнити!

Усі тихо посідали на ящики. Усі корилися мені, покладали на мене надії. Давно я мріяв, щоб Наташа була поруч у якусь вигідну для мене хвилину. Але про таку хвилину я навіть і не мріяв. Вона навіть не могла мені приснитися.

О яка, виявляється, мудра приказка: «Не було б щастя, та нещастя помогло!» Тільки в темряві підвалу мої здібності могли спалахнути так яскраво. Світло взагалі вражає здебільшого тоді, коли раптово з'являється в темряві. Добре б записати цю думку до Наташиного зошита!

— Дайте мені час, — ще раз попрохав я.

— Але часу нема, — сказала Наташа.

— В якому розумінні?

— До електрички лишилося тільки півтори години.

— Я діятиму прискореним методом. Розслідування починається. Я мушу побути наодинці!..

Миронова підняла руку:

— З ким?

— З думками, з фактами.

Я сів на ящик, що стояв осторонь, і поринув у роздуми.

Я знав, що кожний справжній слідчий або детектив повинен мати помічника, благородну таку й наївну людину, яка говорить різні дурниці й сперечаючись з якою слідчий легше натрапляє на слід. Я не мав наміру когось наслідувати. Але, звичайно, мені б хотілося, щоб Наташа була цим помічником і бачила, як я логічно міркую. Проте змушувати її навмисне говорити дурниці я не міг. Та в неї це й не вийшло б, коли б я навіть і схотів!..

Отже, я взявся аналізувати сам…

Мені було відомо, що славнозвісні детективи й слідчі, розкриваючи злочин, насамперед намагаються з'ясувати: кому він вигідний!

«Так, так, так… Я не піду звичайним шляхом! Діятиму за власним методом, — вирішив я. Піду від зворотного, як іноді доводять теореми. Авжеж, зроблю навпаки: зважу спершу, кому невигідно, щоб ми сиділи замкнені в підвалі.

Напевне, всім нам невигідно. А найбільше? Наташі! В неї тяжко хвора мама. І вона неодмінно повинна сісти на електричку о сімнадцятій нуль-нуль! Так, так, так… Тепер треба з'ясувати, кому вигідно, щоб Наташі було невигідно. Збиваюся на чужий метод… Та