Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Піч видалась ясна. Небо, з якого вітер повимітав усі хмари, яскріло великими зірками. М'яким ніжним сяйвом мерехтіло сузір'я Південного хреста.

Хоч як було весело й цікаво на кораблі, але часом Павла охоплювала туга, і водяна пустеля та небесна блакить здавались йому докучно одноманітні. В такі сумні години Павел гукав Домба до себе в каюту й сідав з ним за столик. Він водив чорною рукою негреняти й змережував білий аркуш паперу рядками кружалець, паличок та гачків. Потім читав книжки, а Домбо пробував писати самостійно, але для малого, видно, то була аж надто важка робота.

Одначе поступово таємничі кружальця та гачечки ставали для Домба чимраз простіші й зрозуміліші. Він уже не питав, чому географ дивиться на білий папір і розмовляє з ним, неначе з живою людиною.

Одного раннього ранку, щойно з океану виринуло червоне кружало сонця, Домбо забіг до каюти й збуджено заторохтів:

— Гамба, йди! Гамбу гукай Черкасов!

Павел вибіг на палубу. Черкасов стояв біля борту і вдивлявсь у далечінь. Підійшовши ближче, Павел і собі став приглядатись. За кілька миль від корабля було видно якісь вогненні смуги.

— Бачили таких попутників? — кивнув рукою Черкасов. — О, о, дивіться, пішли! — він пересунув люльку в куточок губів і всміхнувся.

— Що то таке? — запитав Павел.

— Акули, братику! — одказав Черкасов і, пихнувши люлькою та торкнувши пальцями сережку, додав: — От хижі тварюки, справжнісінькі тобі тигри! Нещасні ті водолази! У Мексіканській затоці щороку гинуть десятки ловців перлів. А надто кровожерні акули в Каліфорнійській затоці! Підходять там до самого берега й накидаються на людину, мов ті вовки!

Андрій Черкасов замовк, дивлячись на вогненну смужку, що, зробивши широке коло, помчала просто до корабля.

— Ач які зухвалі! — мовив штурман, не зводячи очей з акул. — Вам, Балканов, уже доводилося їх бачити? Тільки живих, ось так, як зараз?

— Ні, штурмане, я в океані вперше.

— Ну й звірюки, скажу вам, ну й звірюки ж! — похитав головою Черкасов. — Якось я бачив акулу метрів сім-вісім завдовжки, а вапно понад п'ятсот кілограмів! У роті в неї шість рядів трикутних зубів, гострих та ще й із зазубринами. А що вже прудка, спритна та і дужа — братику ти мій! Справжній ураган! Тож і не дивно, що якийсь там Брюхер з Марселя знайшов у череві такої акули людський труп, цілий, у одязі та ще з годинником у кишені! Колись мені французькі моряки розповідали про такого хижака — виплигнув з поди та й ухопив на борту матроса за ногу!

Черкасов захопивсь був розповідями найневірогідніших історій, коли це Домбо раптом заверещав:

— Гамба, дивись, тама-тама!

Він показував рукою й напружено вдивлявся кудись ліворуч.

— Ой, тама-тама! Гамба, дивись! — аж підстрибував Домбо.

Черкасов з Балкановим повернули голови. Метрів за п'ятдесят від корабля, наче лезо, розтинала воду велика «морська гієна», як називають акул матроси. Вона припливла, ніби навмисне, щоб підтвердити правдивість штурманових історій. Могло здатися, що акула аж пнеться, аби якнайкраще показати себе: сновигала взад і вперед й робила круті повороти, спритно маневруючи, а коли помічала у воді кухонні покидьки, виверталася догори черевом, яке блищало проти сонця білим оксамитом. Бо тільки так, черевом догори, акула може вхопити здобич на поверхні води.

Павел вистрілив по одній акулі, що слідувала за кораблем. Хижак навіть не сіпнувся, хоч куля очевидячки влучила, бо на воді потяглась червона смуга. Ще добру годину ширяла «морська гієна» навколо «Севастополя», аж нарешті відстала. Мабуть, таки знесиліла.

Поблизу острова Мафія китобійця наздогнала буря. Океан закипів і вкрився білою пінявою. Обрій запнули важкі свинцеві хмари. Стало задушно. Докотились перші громовиці. Сліпучі блискавки краяли небо. І незабаром ціла зграя акул оточила корабель і заходились терпляче пантрувати жертв корабельної катастрофи. Але капітан Матросов і цього разу не пригостив їх.

Хижакам, певно, надокучило марно чатувати, бо вони зникли, навіть не дочекавшись кінця бурі.

Але часом траплялося, що навколо цілими днями не видно було живої істоти — ні тобі альбатроса, ні морського орла, ні буревісника, ні бодай поганенької акули. Куди тільки глянеш — хвилі та хвилі. В такі дні Павел був мовчазний і задумливий, сидів у каюті й щось писав або креслив якісь географічні схеми. Домбо крадькома зазирав до нього, але, побачивши свого гамбу за роботою, навшпинячки повертавсь назад, вмощався десь на трапі й починав тихенько бренькати на марімбі.

Одного разу хлопчик тихесенько зайшов до каюти й ледь чутно прошепотів Павлові, хитро мружачи оченята:

— Гамба, прийшли кімо-кімо! Багато кімо-кімо!

— Кімо-кімо?! — радісно схопився Балканов і виглянув у ілюмінатор.

Неподалік корабля й справді ширяли в повітрі цілі зграї чайок, сповнюючи простір квилінням і вереском. Деякі вже почали всідатись білими низками на реях та канатах. Павел вибіг на палубу, а там уже хтось горлав у грубу:

— Мозамбік! Мозамбік!

Години за дві, як берег був ще досить далеко, Павел уздрів перші піроги[36]. А коли корабель увійшов до затоки, піроги оточили його з усіх боків. Тубільці наввипередки пропонували матросам свої послуги. Їхні чорні тіла вилискували проти пекучого сонця, наче змащені дьогтем.

Як і на всьому африканському узбережжі, тут виявилися вправні пловці — вони ловили кинені у воду монети зі спритністю циркових акробатів.

Тубільці простягали морякам плетені очеретяні кошики з яскравими мережками, барвисті скриньки, рогожі, пальмове вино, прикраси з черепашок та круглі бамбукові стільчики.

Корабель кинув якір неподалік берега. Матросов заборонив екіпажеві сходити на суходіл. У човни посідали тільки ті, хто мав поповнити запаси харчів та питної води.

«Постачальників» супроводжував сам капітан. Спочатку він запросив до свого човна й Балканова,