Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

— Боже! — вигукнув Солом’яник у відчаї. — Що зі мною коїться?!

— Не хвилюйся, друже, — заспокоїв його Бляшаний Лісоруб. — Я пошлю тебе до моєї Імперської пральні, і ти знову блищатимеш як нова копійка.

— А мені там нічого кепського не зроблять? — поцікавився Солом’яник.

— Ну що ти, в жодному разі! — запевнив його Лісоруб. — Ось тільки поясни мені, як Вашу Величність занесло до моїх країв? І хто твої друзі?

Солом’яник, дотримуючись усіх правил придворного етикету, відрекомендував Бляшаному Лісорубові своїх супутників — хлопця Чіпа та страхопуда Джека, і схоже, Джек особливо зацікавив Імператора.

— Чесно кажучи, — відверто мовив Імператор, — твоя статура не справляє враження міцної чи надійної, але в усьому іншому ти не такий, як усі, що правда, то правда, тож маєш повне право претендувати на місце в товаристві обраних.

— Дякую вам, Ваша Величносте, — скромно відповів страхопуд.

— Сподіваюся, зі здоров’ям у тебе все гаразд? — далі допитувався Лісоруб.

— Поки що так, — відповів Джек — Гарбузова Голова і, зітхнувши, додав: — Але мене весь час терзає думка про той день, коли я зіпсуюся.

— Дурниці! — весело вигукнув Імператор, і з тону його було чути, що він щиро співчуває страхопудові. — Я так тобі скажу: треба радіти нинішньому сонцю і не перейматися завтрашнім дощем. Поки твоя голова ціла, ти можеш її законсервувати, і тоді вона служитиме тобі, скільки забажаєш.

Поки Лісоруб і Джек розмовляли, Чіп, не приховуючи здивування, розглядав Імператора. Славнозвісний повелитель моргайликів увесь був зроблений із бляшаних листів, дбайливо спаяних і склепаних так, що вони утворювали подобу людського тіла. Коли Лісоруб рухався, його тіло трохи гриміло й бряжчало, але загалом робота жерстяників була дуже якісна, і якби не товстий шар шліфувальної пасти, що густо вкривав тіло Імператора від голови до п’ят, виглядав би він бездоганно.

Тільки тепер, помітивши на собі пильний Чіпів погляд, Бляшаний Лісоруб згадав, що ще не закінчив процедуру шліфування. Він попросив вибачення у друзів, сказав, що має ненадовго їх покинути, і подався до своїх імператорських покоїв, аби слуги завершили свою роботу. Це не забрало багато часу, і невдовзі Імператор, в усій красі свого нікельованого тіла, знову вийшов до друзів, а Солом’яник сердечно привітав його з новим блиском.

— Мені здається, що задум вкрити все тіло нікельованими пластинками був просто чудовий, — сказав бляшаний Імператор, — тим більше, що після всіх несподіванок і пригод воно було все в подряпинах. Ось візьміть, наприклад, зірку, вигравірувану зліва на грудях. Вона не тільки показує, де в мене серце, а й ховає від стороннього ока бляшану латку. Її вирізав Чарівник Країни Оз, коли його вправні руки вкладали мені в груди цей безцінний орган.

— Ти хотів сказати — оргАн? — перепитав страхопуд, помітно здивувавшись.

— Ні, я хотів сказати Орган, — із почуттям власної гідності поправив його Імператор. — Я певний, що це найсправжнісіньке серце, щоправда, трошки більше й гарячіше, ніж у більшості людей.

Після цього він запитав у Солом’яника:

— Любий друже, а як твої піддані — вони щасливі, задоволені тобою?

— Я не сказав би, — похитав головою Солом’яник, — бо ціла армія дівчисьок із Країни Оз підняла заколот. Вони захопили Смарагдове місто і позбавили мене влади.

— Боже милий! — вигукнув Бляшаний Лісоруб. — От біда! Але ж вони не нарікали на твоє мудре і справедливе правління, правда?

— Ні, вони просто галасували, що це не діло, коли хтось ними править, а вони ним правити не можуть, — пояснив Солом’яник. — А ще жіноцтво стало схилятися до думки, що досить чоловікам правити Країною Оз, мовляв, тепер їхня черга. Тому вони загарбали моє місто, винесли зі скарбниці все до останнього камінчика й геть усе змінюють так, як вони вважають за потрібне.

— Оце так! Мені таке й на думку не спадало! — вигукнув Імператор водночас і вражено, і здивовано.

— А ще, — втрутився Чіп, — деякі з них казали — і я сам це чув, — що після цього не завадило б навідатися й до Краю моргайликів й узяти силою і ваше місто, і замок Бляшаного Лісоруба.

— Он як! Ми не можемо дозволити їм це зробити, — спохопився Імператор. — Ми негайно ж вирушаємо до Смарагдового міста, визволяємо його й повернемо трон Солом’янику.

— Я ані миті не сумнівався, що ти прийдеш мені на допомогу, — зрадів Солом’яник. — І скільки війська ти збереш?

— Нам не треба ніякого війська, — пояснив йому Лісоруб. — Вистачить нас чотирьох і ще моєї блискучої сокири, щоб нагнати страху на цих заколотниць.

— Не чотирьох, а п’ятьох, — поправив Лісоруба страхопуд.

— П’ятьох? — здивувався Лісоруб.

— Еге ж. Ти забув про Дров’яну Козлу, відважну стрибуху, — пояснив Джек, зовсім забувши про недавню сварку з Козлою.

Бляшаний Лісоруб здивовано розглянувся довкола, шукаючи Дров’яну Козлу, яка тим часом тихесенько стояла в куточку, де Імператор її не бачив. Чіп гукнув Козлу, і вона підійшла, так незґрабно переставляючи дерев’яні ноги, що мало не перекинула стіл посеред зали, а разом із ним — і позолочену масляночку.

— Вік живи — вік дивуйся! — вигукнув Бляшаний Лісоруб, зацікавлено розглядаючи Дров’яну Козлу. — Як вам вдалося оживити це створіння?

— Трохи чаклунського порошку, — скромно зізнався Чіп, — і Дров’яна Козла завжди до ваших послуг.

— Якби не вона, ми нізащо не втекли би від заколотниць, — додав Солом’яник.

— Ага, то значить, вона нам друг, — мовив Імператор. — Жива Дров’яна Козла — це щось нове і дуже рідкісне. Весь світ обійдеш, а другої такої не зустрінеш. А чи багато вона всього знає?

— Живу я небагато і пригод у моєму житті також негусто, — заговорила раптом Дров’яна Козла. — Але я все хапаю на льоту, і дуже часто мені починає здаватися, що ніхто не знає стільки, як я.

— Хтозна, може, так воно і є, —