Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Реню, — сказав тихо чоловік. — Може, ми б… того… Ви там щось поставили…

— Дрібниці, манну кашу. Ти не викручуйся!

— Вони такі дивні, ці наші корови, — вела далі пані Франковякова, — все їдять. Минулого року навіть на білизну кинулись. Ті дами випрали її і розвісили біля намету. Така гарна — рожева, нейлонова. А Красуля з своїми постягували і в кущі…

Тут тільки терпець у жінок увірвався. Вони повернулися і з дикими криками кинулися назад. За ними дріботів чоловік.

Хлопці оточили паню Франковякову і гучно поздоровляли її з успіхом. Жінка подивилась на них не без внутрішньої гордості.

— Бо в нас тут усі тварини стають такими розумними. Ви думаєте, що це неправда про щупака й білизну? Спитайте кого хочете! Такі вже в нас і собаки, і корови. Але ви не бійтеся. Вони знають, у кого можна, хто тут чужий. Тільки оця — з нею ніколи невідомо…

Вона пальцем вказала на спанієля, який тихо сидів біля хвіртки. Але тепер, побачивши хазяйчин палець, спрямований у свій бік, Суламіф зірвалася з місця, підігнувши хвіст, крадькома залишила товариство й побігла до приозерних хащів.

— Ну ясно, я не замкнула кладовку! — вигукнула хазяйка, вже віддаляючись. — Все через цих дам! Але я тій Суламіфі…

Хлопці зійшли вниз, втягнули на яхту рюкзаки, трохи посварилися при розподілі «спальних місць». Нарешті вирішили цю справу жеребкуванням. Андрійкові випала нижня койка з правого боку. Куцик забрав у хлопців продукти і поскладав їх у шафку в передній частині кабіни. Міністром постачання призначили Здіслава, який, згідно з умовою, взяв рибальські снасті у свого дядька і заявив, що наступного дня розпочне виконувати свої обов'язки.

Все було б гаразд, якби не цей проклятий парусний човен. Вони трохи поїли, і Куцик примусив товаришів знову взятися за складний ребус з парусами, тросами, дивними назвами їх і таємничим призначенням.

Хлопці знову починали сваритися, коли з гори, з крутого берега, порослого дубами і ліщиною, почувся голос пані Франковякової:

— Суламіф, Суламіф!

— Її тут нема! — крикнув Куцик.

Кущі розступилися, і пані Франковякова зійшла крутою стежкою до самої води. Подивилася на хлопців, на страшенний розгардіяш на палубі.

— Ви знаєте, як це робиться, — сказала вона якось дивно, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

— Аякже, прошу пані! — якнайшвидше відповів Куцик.

— Бо якщо не знаєте, то краще не беріться. Це важке діло. Озеро велике, глибоке… Та й човен незвичайний. Невідомо звідки взявся. Люди кажуть, що він зачарований.

Хлопці ввічливо засміялися. Пані Франковякова пішла, а воїни довго мовчки дивилися один на одного. Першим опам'ятався Куцик.

— Знаєте що, хлопці? У мене теж є ідея, щоб… того, звідси від'їхати на веслах…

— Навіщо?

— Недалеко, за той очерет. Навіщо пані Франковяковій переживати? Вона побачить, як ми розбираємось… ще може… того… від страху, що зіпсуємо… А там навчимося. Слово честі, адже в тебе, Андрійку, є той підручник, так? Витягай з рюкзака!

В яхті було тільки одне широке й коротке весло… Хлопці поволі об'їхали очерет і опинились у відкритому озері. Вода навколо яхти була гладенька, наче вкрита шаром олії. Ближче до середини озера по ній пробігав швидкий, легкий вітерець, мов гусяча шкіра вкривала її, потім зникла, і знову блискуча масляниста поверхня озера вигравала на сонці.

Прикриті від пристані щільною стіною очерету, хлопці взялися за парус. Один з його країв був обшитий товстим шнуром. Войтек, який щось довго міркував осторонь, раптом підвівся, підійшов до щогли, взявся за кінець одного з шнурів, що звисали з її верхівки, потім узяв кінець паруса, прикріпив шнур до того кінця і…

Хлопці дивилися на товариша, роззявивши роти, сповнені якоїсь безглуздої надії. Войтек задер голову, оглянув верхівку щогли, потім схопив іншу мотузку, відчепив, потягнув…

Хлопці скрикнули. Гострий кут паруса затремтів, наче жива істота, і поповз з палуби на щоглу.

Войтек, окрилений їх криком, смикнув дужче. Наче величезний білий птах, парус злетів угору. Здіслав аж підстрибнув, заплескав у долоні, похлопав Войтека по спині і крикнув.

Андрійко зітхнув полегшено і, вже спокійний за долю яхти, оглянув озеро. Рух тут був великий. Ближче до них, з-за купки дерев, один за одним з'явилися маленькі, як здавалося, парусні човни. Їх трикутні паруси красиво вимальовувалися на темній зелені берега. Один човен відірвався від шеренги і йшов досить швидко вперед. З другого боку плив якийсь маленький, сліпучо-апельсиновий парус. Десь далеко торохкотіло кілька моторок.

Сонце пригрівало есе дужче, і Андрійко вперше відчув у грудях хвилю спокійних лінощів, які ми називаємо відпускним настроєм. Щасливий тим, що товариші не примушують його працювати, він розлігся на носі човна і задивився вперед.

Ось той ряд парусних човнів показався весь і розтягнувся на великому голубому водяному просторі. Човен, що-йшов попереду, був майже за півкілометра від них. Щось дивне в його вигляді привернуло увагу Андрійка. Тільки через хвилину він зрозумів: на щоглі майорів чорний прапор.

Кілька картин промайнуло в свідомості Андрійка. Це були спогади з книг про піратів, корсарів, буканьєрів, флібустьєрів та інших морських розбійників; дивні асоціації з нічним літаком, які він одразу відкинув. Потім прийшов до висновку: кожен тут робить, що хоче. І ми зараз рушимо. Войтек — молодець! Андрійко подивився на цього молодця. Під щоглою тривала запекла боротьба з парусом. Весь червоний, Войтек тягнув свій шнур. Парус досягав уже верхівки щогли, але там щось заважало, бо він звисав мляво, наче дірява повітряна куля.

Пориви вітру, правда, надимали парус на мить, але він знову безнадійно опадав. Три хлопці, що вовтузилися біля паруса, дуже енергійно намагалися розв'язати цю дивну загадку.

— Дрючок, візьми цей дрючок! — кричав Здіслав до Едика, штовхаючи величезну дерев'яну палицю з прикріпленим до неї нижнім краєм паруса.

— Сам візьми, хіба ти не бачиш,