Читати книгу - "Подзвін з-під води"

Кораблик пропливав мальовничими місцями вздовж берегів Дніпра. Безликі новобудови столичного передмістя поступово розтанули десь за обрієм, і замість них на розлогих берегах у пожовтілому мереживі пагорбів примостилися низькорослі селища і хутори. Бліде сонце всмоктувало у себе останні посмішки з облич самотніх рибалок, котрі стирчали сірими силуетами на похилених від часу причалах і потрісканих бетонних палях, що визирали з-під чорної води, наче гребені на спині велетенського дракона, який заліг назавжди десь там на дні.

Чисте прозоре небо вмивалося холодною дніпровською водою і розчинялося в очах Валерії, яка замислено спостерігала за плином часу, що пірнав у хвилях за бортом кораблика. Розріджене річкове повітря наповнювало легені відчуттям скороминущого щастя, яке присіло на хвильку на довгі бліді пальці, подивилося пронизливо в душу і, гойднувши тонкими крильцями, назавжди відлетіло разом з численними пустотливими бризками, що вічно супроводжують річкових мандрівників. І у того, хто встиг зловити цей багатозначний погляд, перед очима промайнули ті рідкісні миті щастя, яке не повернеться більше ніколи і яке починаєш цінувати з кожним роком більше і більше, допоки не зрозумієш, що то було найцінніше, що у тебе взагалі було. Але зараз те щастя на мить повернулося, аби нагадати про себе і про те, що не все ще втрачено…

Юрко наливав пінистого шампанського, піднімав тости за друзів, обіймав жінок, співав пісень і жбурляв чайкам шматки хліба. До їхньої компанії приєднався місцевий скрипаль, що працював на прогулянкових корабликах і розважав відпочиваючих романтичними мелодіями. Юрко змушував музику вже вкотре виконувати свій улюблений чардаш і після кожного разу наповнював його склянку горілкою. З колонок щось розповідав про чудові краєвиди дніпровських круч і історію трипільської культури нудний голос жінки-екскурсовода, яку майже ніхто на кораблику не слухав. По верхній палубі повільно прогулювалися поодинокі пасажири, на носу судна дві дівчинки-близнючки годували печивом чайок, на кормі інша підпила компанія співала народних пісень.

Антон навіть і незчувся, як опинився разом з Валерією на відкритому майданчику біля рубки. Вона продовжувала зажурено дивитися на воду, повільно перебираючи губами якісь незрозумілі слова. Антон також насолоджувався навколишніми краєвидами, дихав свіжим річковим повітрям і краєм ока спостерігав за нею, не наважуючись перервати цю заспокійливу тишу, прорізану лише плюскотом хвиль, шумом двигунів судна та криками птахів, що супроводжували їх з обох бортів.

Раптом Валерія сама озвалася до Антона, поглянувши на нього своїми бездонними блакитними очима:

– Як добре, що ми все-таки вибралися сюди! Я не плавала на кораблях, мабуть, з дитинства. І ось така гарна подорож! Дякую, що запросив…

– Завжди радий зробити тобі приємність… – сказав Антон й одразу осікся, сам злякавшись своїх слів. Проте Валерія лагідно посміхнулася і знову подивилася удалечінь. Антон полегшено зітхнув і теж кинув погляд туди, де розливався великим водяним дзеркалом Дніпро, на далекі, наче примарні береги, на синє, без жодної хмаринки небо і на безжурний світ, що із пристрастю приреченого до страти насолоджувався цим теплим днем, ніби востаннє. Антон, сам того не очікуючи, обережно обійняв Валерію за плечі, і вона теж притиснулась до нього, зіщулившись від потоку холодного вітру, що раптово налетів звідкись збоку. Кілька хвилин вони простояли мовчки, аж ось Валерія повернула обличчя до Антона:

– Дякую, що зігрів. Якось похолоднішало. Може, вже підемо до інших?

Але Антон не встиг нічого сказати, оскільки якраз в цей час до них підстрибнув звеселілий Юрко.

– Ось де ви ховаєтеся! А ми вже вас зачекалися. Ходімо хильнемо по чарочці, як співає наш любимчик Олег Скрипка! Все-таки в мене сьогодні день народження!

Вони знову приєдналися до компанії і підняли черговий тост за здоров'я іменинника. Юрко розповів кілька масних анекдотів, від яких сам сміявся більше за інших, Толік згадав кілька студентських жартів, пов'язаних з їхніми спільними юнацькими роками, і навіть Антон розповів одну смішну історію, помітивши при цьому, що Валерія тихо посміхається сама до себе, ніби водночас вона і тут, і не тут. Ще раз змусивши корабельного скрипаля виконати чардаш, Юрко нарешті заспокоївся і всівся біля вікна, задоволено посміхаючись і постійно причісуючи долонею свою буйну шевелюру.

Зрештою, зробивши велике коло по Дніпру, кораблик уже повертався назад, і пасажири почали збиратися біля трапа. Раптом скрипаль, якого Юрко таки змусив добряче випити за його здоров'я, схопив за руку винуватця свята і по-змовницьки приклав палець до вуст:

– Тихо! Тихо! Ви нічого не чуєте? – таємниче запитав він у їхньої компанії, обводячи усіх по черзі сповненим загадковості поглядом. – Дослухайтеся уважніше до води – що ви чуєте звідти?

– Як це не дивно, але мені здається, що ніби звук дзвону долинає звідкись з-під води! Чи я помиляюся? – першим озвався Толік, напружено дослухаючись до повітря.

– Неймовірно! Я теж чую подзвін! – скрикнула Валерія.

– Так-так! Ви не помиляєтеся! Це ви саме чуєте голос справжнього дзвону! – скрипаль переможно здійняв догори руку.

– Чудасія все це! Звідки тут візьметься звук дзвону? Хіба через надмірно уживані нами спиртні напої? – намагався пожартувати Юрко, але скрипаль знов ухопив його за руку, змушуючи замовкнути.

Цього разу вони всі виразно почули подзвін, що і справді долинав наче з-під води – водночас і глухо, і дзвінко, розливаючись на поверхні води ледь помітними хвилями. І раптово всім стало якось моторошно від цього, а Валерія аж ухопила Антона за руку. Юрко перестав посміхатися і зосереджено поглянув на скрипаля:

– І як оце пояснити? Що за диво таке? Чому з-під води дзвін лине?

– А пояснити це дуже просто. Колись тут, де оце ви зараз бачите так зване Київське море, був суходіл. Були і села тут, і хутори, одне слово – жива земля. Ну а в селах були церкви. А як комуністи цю місцину затопили, то пішли під воду і села з церквами. Та от яке діло – коли якесь хвилювання там відбувається, на дні, то вода напевно тривожить дзвони затонулих церков, і вони видають звук, дзвонять. Я